Connect with us

З життя

Ранкові пригоди мами о 5:30

Published

on

Маміна ранкова зоря о п’ятій тридцятій

Минулої суботи ми з чоловіком, Максимом, прокинулись о п’ятій ранку так, ніби хтось горщик об підлогу впустив. А все через мою ріднесеньку маму, Ганну Степанівну, яка двадцять років працювала за кордоном — то в Італії, то в Чехії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на ту саму зірку, яка світить у віко о п’ятій тридцятій у вихідний! Це час, коли розсудливі люди сплять, мріючи про ліжко, а ми з Максимом скачемо по хаті, бо мама вирішила, що саме тепер треба робити прибирання, варити борщ і обговорювати життя. Я її люблю, звісно, але іноді хочеться закопатися в ковдру й удати, що не чую її бадьорого: “Оленко, вставай, сонце вже піднялося!”

Моя мама — це стихія. Двадцять років вона пропрацювала на чужині, щоб поставити нас з братом на ноги. Поки ми росли, вона мила вікна в італійських магазинах, доглядала чеських бабусь, надсилала гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоча й нудила жахливо. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати з півнями та енергією, якої вистачило б на всю вулицю. Ми з Максимом запросили її жити з нами, щоб вона, нарешті, відпочила. Але відпочинок для Ганни Степанівни — це, мабуть, казка. Вона спочиває, лише коли спить, а спить вона, здається, дві години на добу.

Тієї суботи я мріяла про сон. Тиждень був важким, і я хотіла повалятися у ліжку, випити кави в тиші, подивитися серіал. Та о п’ятій тридцятій почула, як на кухні щось дзвенить, а потім мамин голос: “Оленко, Максиме, швидше сюди! Я тісто на вареники замісила, треба допомагати!” Я розплющила око, глянула на Максима — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: “Оль, твоя мама нас уб’є”. Я прошепотіла у відповідь: “Терпи, це ж моя мама”. Але в душі я вже готувалася до нового маминого урагану.

Ми спустилися вниз, а там — жвавість. Мама, у своєму квітковому фартусі, м’яла тісто, на плитці кипів борщ, а на столі стояла миска з картоплею для вареників. “Мамо, — кажу, — ну навіщо так рано? Можна ж і опівдні ліпити!” А вона, не відриваючись від тіста: “Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя минає!” Життя? О п’ятій ранку? Максим, намагаючись бути дипломатом, запропонував: “Ганно Степанівно, можу кави зварити?” Але мама лише махнула рукою: “Кава пізніше, Максиме, ти ж картоплю чистити вмієш?” Мій бідний чоловік, який зазвичай бачив картоплю лише в супі, покірно взяв ножа.

Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене вимотує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на військовий штаб. За годину ми з нею почистили кілограм картоплі, замісили ще тіста й насмажили котлет, бо “борщ без котлет — то не обід”. Максим спробував втекти під приводом “перевірити пошту”, але мама його перехопила: “Максиме, вимий каструлю, а то Оленка не впорається!” Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно шкодував, що не лишився у ліжку.

Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону. Як вчила італійську, щоб лаятися з начальницею, як пекла паску для чеських сусідів, як нудила за нами. Я слухала й відчувала теплоту, але водночас думала: “Мамо, ну невже не можна поспати ще годинку?” Спробувала натякнути: “Може, наступної суботи поспимо хоча б до сьомої?” Але вона лише засміялася: “Оленко, о сьомій ранку півдня вже скоро!” Півдня? Та ж його ще й не було!

До обіду кухня сяяла, вареники пливли у каструлі, борщ пахнув на всю хату, а ми з Максимом виглядали, як після пожежі. Мама ж, свіжа, як роса, поставила перед нами миски й заявила: “Ось, діти, це справжнє життя! Їжте, поки гаряче”. Ми їли, і я мусила визнати: борщ був божественним. Максим прошепотів: “Оль, твоя мама — динаміт, але готує, як ресторанний кухар”. Я засміялася, але глибоко в душі розуміла: мама така, бо все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб ми жили так само — на повну, навіть якщо це починається о п’ятій тридцятій.

Я розповіла подрузі про мамині ранкові звички. Вона сміялася: “Олю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас вчить життю”. Вчить? Може. Але я все одно мрію про суботу, коли ми з Максимом прокинемося в тиші, без маминого “вставайте, сонце горить!” Навіть запропонувала компроміс: “Мамо, може, у неділю будемо вареники ліпити, а суботу спатимемо?” Вона лише похитала головою: “Оленко, у неділю ми на городі часник садитимемо!” Часник? Максим, почувши це, ледь не впустив чашку.

Тепер я вчусь балансувати між любов’ю до мами й бажанням зберегти розум. Вона — моє сонце, моя героїня, але іноді це сонце пече занадто сильно. Я вдячна їйАле поки що я просто беру ложку, насолоджуюся її борщем і думаю — може, в цій ранковій метушні і справді є щось чарівне, просто я ще не навчилася це бачити.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ять + п'ятнадцять =

Також цікаво:

CZ2 хвилини ago

Tajemství za koupelnovými dveřmi na Vinohradech

Poprvé jsem si to všimla, když naše sedmiletá Anička přestala navazovat oční kontakt, kdykoli se s Petrem vrátili z večerní...

CZ13 хвилин ago

Vánoční večeře, kterou má dcera nechtěla vařit

Jmenuji se Jarmila a je mi sedmdesát jedna let. Žiju v Olomouci, v témže cihlovém domku na Hodolanech, kde jsem...

CZ18 хвилин ago

Dvě ruce, které jsem se bála pochopit

Pokaždé, když jsem otevřela dveře tátova pokoje, zahlédla jsem ty samé prsty mizející pod dekou — a pak jsem jednoho...

CZ31 хвилина ago

Manžel pod cizí jménou v mobilu

Petra zahlédla jeho auto před domem kolegyně a nespustila jedinou slzu. Co udělala potom, bylo mnohem horší pro něj i...

CZ32 хвилини ago

Dveře, za kterými se rozhodlo o dvou životech

Jmenuju se Petra Hrubá, dvacet šest let pracuju jako noční vrátná v jednom z panelových domů na Jižním Městě v...

HE2 години ago

המזל”ט של בן אדר

ים התיכון היה אפור בשקיעה כשרונית כהן יצאה מהמונית ליד מלון דיוויד אינטרקונטיננטל בתל אביב, והבטיחה לעצמה שהערב הזה יחתום...

CZ5 години ago

Dva roky do penze – a zlatý retrívr, co nejde od hrobu

Jana Veselá stála v kuchyni jejich řadovky v Ostravě-Porubě a krájela papriku na večeři, když Zdeněk přišel s novinou, která...

CZ5 години ago

Pán Dvořák a křídy, které rozdělily dům

Svítání na Žarošické bylo šedé a vlhké, a první věc, kterou jsem to ráno ucítil, nebyla vůně kávy, ale podrážka...