Родина чоловіка роками святкувала Новий рік коштом нашої сім’ї

Незабаром Новий рік. Уже п’ять років поспіль велика чоловікова родина збирається у нас вдома для основного святкування. На мені, як і завжди, лежала відповідальність за приготування святкового столу та організацію ночівлі для всіх гостей. Ну і, як приємний бонус, прибирання та миття посуду після застілля теж лягало на мої плечі.

Цього року я вирішила діяти по-іншому й заздалегідь попередила всіх родичів, щоб кожен приніс хоча б одну готову страву. Зі свого боку я пообіцяла приготувати кілька закусок і салатів. Також домовилися розділити витрати на продукти між усіма.

Коли я розповіла про свій план колегам, вони лише обмінялися скептичними поглядами. Моя подруга Галя взагалі заявила, що ніхто з нашої родини не зважиться відмовитися від звичних і зручних для них традицій.

І ось, 31 грудня настало. Я добре виспалася, не поспішаючи зробила собі сніданок, випила каву, а потім взялася за приготування кількох запланованих страв. Чоловік у цей час пилососив у квартирі.

Закінчивши з кухнею, я спокійно пішла наводити лад із собою. Приблизно опівдні зателефонувала моя свекруха, щоб дізнатися, що я вже встигла смачненького приготувати, і висловила розчарування, почувши, що страв цього року буде менше. Вона обурилася, що цього замало для нашої великої родини. Я ж чесно пояснила, що очікую додаткових частунків від гостей, як було домовлено.

На тому кінці проводу повисло незручне мовчання. Через кілька секунд свекруха, трохи оговтавшись, з холодним тоном сказала, що в такому разі свята, напевно, не буде. Вона нічого готувати не збиралася і в останню хвилину вже точно не почне. Більше того, заявила, що через нерви в неї тепер болить голова і вона залишиться вдома зі своєю мігренью.

Я намагалася її заспокоїти, переконувавши, що стіл точно не буде пустим, бо ж гості принесуть щось із собою. На це свекруха відповіла, що ніхто не прийде, і я марно на щось чекаю. Ну що ж, марно — то марно, подумала я.

Минуло ще пару годин. Інші родичі почали телефонувати, заявляючи, що вони теж нічого не готували, бо сподівалися на наш дім, раз ми їх запросили. А тепер, мовляв, у поспіху треба вигадувати якісь страви, але навіщо тоді кудись їхати, якщо вже готуватимуть самі? Після таких розмов хтось із них узагалі вирішив залишитися вдома й святкувати самостійно. Рідний брат чоловіка навіть не передзвонив, щоб попередити, чи вони приїдуть.

Ми вже було вирішили, що у крайньому разі брат із сім’єю таки з’явиться та, можливо, привезе щось із собою. Тому чекали їх аж до дев’ятої вечора, спеціально не телефонуючи першими. Зрештою, вони таки приїхали — усміхнені, ошатні, з тортом у руках.

Дружина брата вибачилася лише за те, що не готувала нічого, зате поспіхом купили торт, шампанське й фрукти — усе це привезли на стіл.

Я їх заспокоїла: усе добре, поїмо Олів’є, канапки з червоною ікрою, ще м’ясо з пюре є, а ваш торт буде чудовим завершенням вечері — чай заваримо, все буде гаразд. Голодними ми точно не залишимося цього вечора.

Реакція їх була приголомшливою:

— Тобто ти приготувала на всіх лише салат, канапки та м’ясо з пюре?!

— Не на всіх, — відповіла я. — Ми ж домовлялися, що кожен принесе щось із собою, я на це розраховувала.

Через пів години вони вже поспішно залишили наш дім. Як виявилося, дружина брата раптом теж відчула себе зле, нова «мігрень» змусила їх їхати додому.

А ми з чоловіком залишилися самі, без гостей, лише з тими частуваннями, які приготували своїми руками.

Зізнаюсь, це був найкращий Новий рік у моєму житті. Я не ламала себе, витрачаючи весь свій час і сили на підготовку для невдячного натовпу.

Прибирати після святкування було теж дуже легко — посуду й частувань було зовсім небагато.

І як я тільки виспалася 1 січня! Чоловік теж поділяв мій захват. Він зрозумів, що його рідня всі ці роки відзначала свято коштом наших зусиль і часу. Вони відпочивали, а ми повинні були працювати для них.

Тепер усе змінилося. Ми ж нікому не відмовляли — лише запропонували розподілити обов’язки. Родичі не захотіли? Це їхній вибір.