Рожевий шовковий шалик

**Рожевий шарфик**

Два роки тому я похоронила чоловіка. Він був на сімнадцять років старший за мене. А мені на момент знайомства з ним виповнилося двадцять дев’ять.

Ніколи не користувалася увагою хлопців. Скромна, домашня, клубів і галасливих тусівок уникала. У школі та інституті хлопці бачили у мені товариша, просили списати домашні завдання, пропущені лекції. А зустрічалися вони з гарними й веселими дівчатами, які не обтяжували себе мораллю.

З Євгеном ми зустрілися на вулиці. Стояв теплий травень, цвіла бузина, молода зеленість тішила око. Все це розкішшю заливало щедре сонце.

Я вирішила пройтися додому пішки. Ішла, насолоджуючись погодою, прижмурюючись від яскравого світла й безпричинно усміхаючись перехожим.

Назустріч йшов високий, привабливий чоловік у розхристаному чорному плащі. Порівнявшись зі мною, він усміхнувся й промовив:

— Гарна погода. Майже літо. А я ось плащ натягнув.

Голос був приємний, низький.

— То зніміть його, — відповіла я.

Він одразу скинув плащ і перекинув через руку. Чомусь я не пішла, стояла наче заворожена.

— Так, справді, краще. А хочете морозива? — Не чекаючи відповіді, чоловік подався до кіоску. Я хотіла піти, але подумала, що це нечемно.

Він повернувся з крем-брюле у вафельному стаканчику.

— Ой, моє улюблене, — здивувалася я. — Як ви вгадали?

— Я теж його обожнюю, — відповів він.

Ми йшли поруч, їли морозиво й балакали про все. Додому я повернулася пізніше звичайного. Та ще й від вечері відмовилася — наїлася морозива.

— А чого в тебе очі горять? — примружилася мама.

— Нічого не горять, — відповіла я, чомусь почервонівши.

Наступного дня Євген подзвонив і запропонував їй прогулятися.

— На дворі дощ. Ви в курсі? Я парасольку не взяла, — розчаровано відповіла я.

— Нічого, тоді підемо в кіно. Де ви працюєте? Я за вами заїду.

По дорозі в кіно я дізналася, що у нього рік тому померла дружина. Вона мала ваду серця, лікарі забороняли їй народжувати.

— Я дуже любив її, відсутність дітей мене не бентежила. Тремтів над нею, пилинки здував. Після її смерті ледве вижив. Думав, один доживатиму віку. А як побачив вас… Розумієте, Валєчка…

— Валентина, — поправила я.

— Ви нагадали мені її. Не зовні. У вас погляд такий же чистий, як джерело. Ви не зіпсована сучасними звичаями. Нині це рідкість.

Наступного дня, коли я повернулася з роботи, Євген пив із мамою чай на кухні. На столі стояв букет троянд.

— Донечко, а ми з Євгеном чаюємо, — солодким голосом промовила мама, кидаючи мені значущі погляди: «Не будь дурною».

Євген був приємним чоловіком. Добре одягався, сивина додавала йому шарму. Мамі він теж сподобався. До аристократичної зовнішності вона додала квартиру, авто і посаду з гарною зарплатою. Відсутність дітей теж зарахувала до плюсів — не треба буде витанцьовувати перед чужими.

— Мам, я знаю його лише тиждень, а ти вже будуєш плани, — обурилася я. — Приємний, так, але я його не кохаю.

— Нема кохання — нема й розчарувань. Шлюби за розрахунком міцніші. З ним ти будеш, як за каменною стіною. Ти вже не дівчинка, щоб мріяти про кохання.

Йдучи, Євген попросив мене провести його до авто.

— Завтра запрошую вас з мамою до себе. Подивитеся, як я живу. Валентино, скажу відверто: якщо хочеш дітей, я зрозумію. Але мені вже пізно ставати батьком.

Чесність мені сподобалася. Після того я більше не згадувала про дітей.

З ним було надійно і спокійно. Колеги заздрили. Молоді чоловіки гуляють, а мене чоловік привозив на роботу й зустрічав. Мама вважала, що я витягнула щасливий квиток.

Ми прожили разом три роки. Одного разу він повернувся з роботи, повечеряв і ліг відпочити. Коли я зрозуміла, що щось не так, він уже був мертвий.

Після його смерті я жила за звичкою. Мама нагадувала, що треба щось міняти, але мене це дратувало.

Євген не любив, коли я яскраво одягалася чи красилася.

— Навіщо? Ти заміжня.

Я сховала колишні речі в глибину шафи. Носила неяскраву одежу, зачіску збирала у хвіст. Виглядала старше своїх років.

У квітні стояла тепла погода. Дерева вкрилися листям, птахи співали.

Збираючись на роботу, я побачила рожевий шарфик з минулого життя. Невідомо звідки він узявся серед безликих суконь. Я пов’язала його на шию.

В годину пік у автобусі завжди тісно. Я пробиралася до виходу, коли раптом відчула, що шарф за щось зачепився. Люди напирали, шарфик затягувався. Я ледве вибралася.

— Осторожно, розірвете! — скрикнула я до хлопця, за чиїм рюкзаком він зачіпився.

— У такому одязі треба на таксі їздити, — відповів він.

Ми вийшли на наступній зупинці. Він легко звільнив шВалентина взяла шарфик і, усміхнувшись, зрозуміла, що життя знову дає їй шанс.