Самотнє життя старого холостяка, яке приносило спокій

Сергій Петрович був старим холостяком. Жив собі та й жив, самотність його не гнітила. Працював, як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки з жінками не зустрічався – ідеальної так і не знайшов.

Наприкінці липня того року вирішив Сергій поїхати у відпустку, на південь. Стомився страшно, захотілося трохи втекти від цивілізації. Зайшов у інтернет, дав оголошення.

Відгукнулася жінка із двома дітьми, мешканка приморського села. До моря – хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти – готуватимуть домашнє. Загалом, спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але чистеньким, кімната затишною, а господиня – доброзичливою. По подвір’ю бігав маленький песик, тойчик. У саду дозрівали фрукти, а двоє дітей, хлопчик і дівчинка, років 9–10, возилися по господарству. Господиня Сергію не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала суничками й мило посміхалася.

Сергій цілими днями проводив на морі, купався, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у ВК. Іноді він замислювався – звідки у 50-річної жінки такі маленькі діти? Замислювався, замислювався, та й спитав:

— Ганно Василівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Ганна, — мій син і дочка, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не вийшла, от і вирішила хоча б діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки розмовляли, придивився Сергій до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому теж подобалось. Ганна, Галочка. Так його маму звали. А пахло від неї суницями і вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори — трохи прохолодними, а небо — зоряним. Ніхто з них не кривлявся — дорослі ж люди. Вдень поводилися звичайно, а вночі Сергій тихенько пробирався до господині, до Галочки. А потім повз назад у свою кімнату — діточок будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Сергія, тільки дивився хитренько, ніби все розумів. Гарний песик, економний. Їв пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Звали його Марусенькою.

І почала Марусенька ходити з Сергієм на море, навіть плавала. Потім вилазила, струшувалася, сохла на сонечку і бігла додому раніше за нього. А він — слідом. Та одного разу Маруся не прийшла. Сергій пішов її шукати: кликав, кричав, розклеїв десяток оголошень. Куди поділася собака? Неясно. Стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали — ті, що знімають на іншому кінці села. Сергій пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали – з маленьким песиком, годину тому, у бік траси.

Сергій повернувся, сів у машину і помчав. Нагнав їх кілометрів за 80, перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини – молоді, нахабні.

— Гей, приберіть машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Сергій, — тільки спочатку віддайте собаку.
— Ото розкачав губи, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо!
— Вона не бездомна, — відповів Сергій, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та пішов ти, — заверещала друга, — як не прибереш машину, скла поб’ємо!

Сергій обійшов їх і покликав: «Марусенько!» Песик загавкав і заметушився на сидіннях, намагаючись пролізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Сергія за руки, лаялися матом і намагалися битися. Він не знав, що робити – бійки з жінками не для нього.

Виручив приїхавший гаїшник – товстий, спітнілий, важко дихав. Періодично затикаючи вуха від криків дівчат, лейтенант взяв Марусеньку на руки.

— Тихо всі. До кого собака піде – того й буде. Документів на неї ні в кого немає.
— Цуценятко, котику! — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку іди!
— Поїхали, Марусенько, додому, — сказав Сергій.

Гаїшник поставив собаку на землю. Маруся кинулася до Сергія, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — важко зітхнув гаїшник.

— Ні, це наша собака! — закричали дівчата. — Не маєте права її забирати! Ми вашому начальству скаргу напишемо! Ми її від самовігу врятували!

Гаїшник почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак стоп, аптечку. І всі таблетки в ній перерахую. Машина у вас брудна. Та й на предмет викрадення треба її прогнати. А комп – тільки на базі…

Джип зник швидко.

Сергій подякував гаїшнику.
— Дякую, офіцере.
— Не за щСергій відчув, як щось тепле стиснуло його серце — він зрозумів, що нарешті знайшов те, чого так довго шукав.