Ще хоч слово вимовите, Галино Віталіївно, і будете їсти через трубочку до кінця своїх днів — хто і кому я винна?

Ще хоча б слово промовиш, Ганно Вікторівно, і їстимете через трубочку до кінця своїх днів.
Смачно, Марічко, смачно, хто ж заперечить. Але водянисте. Навару нема, розумієш? Багато води, а душі в ньому не відчувається. Ніби буряк просто втопили у підфарбованій воді.
Голос Ганни Вікторівни, мякий і обволікаючий, як теплий узвар, заповнив маленьку кухню. Вона відсунула від себе тарілку з недолишеним борщем, і цей жест був кращий за будь-які слова. Вирок був винесений. Марійка, яка стояла біля раковини, не обернулася. Вона просто взяла ганчірку і почала з неймовірною точністю витирати з плити невидиму плямку. Її плечі були нерухомими, спина ідеально рівною. Жоден мускул не здригнувся на її обличчі, коли вона почула цей вирок, поданий під соусом турботливої поради.
Олексій, її чоловік і син Ганни Вікторівни, сидів за столом, відгороджуючись від них масивною фарфоровою чашкою. Він з гучним хрустінням відкусив шматок вівсяного печива, запив його чаєм і потягнувся за наступним. Він не дивився ні на матір, ні на дружину. Його погляд був спрямований у центр столу, на вазочку з печивом, ніби це був найважливіший і найцікавіший обєкт у всесвіті. Він перебував у своїй власній зоні комфорту, у затишному коконі з чаю та цукру, і тихий вербальний розстріл поряд його не стосувався. Це були жіночі справи, а він у них не ліз.
Зараз я все приберу, і ми перейдемо у вітальню, рівним тоном промовила Марійка, не повертаючи голови. Її голос був позбавлений будь-яких емоцій. Це був голос стюардеси, яка оголошує про прибуття літака до пункту призначення.
Вона почала збирати тарілки. Рухи її були економними, майже механічними. Жодного зайвого жесту, жодного випадкового звуку. Посуд не брязкотів, ложки не дзвеніли. Вона ставила тарілки одна на одну з такою акуратністю, ніби виконувала складний ритуал, порушення якого могло призвести до катастрофи. Цей дзвінкий порядок у її діях був єдиним захистом від мякого, отруйного голосу свекрухи.
Ганна Вікторівна, задоволена виробленим ефектом, підвелася зі свого стільця і з царською грацією пройшла у вітальню. Вона не сіла на диван, ні. Вона опустилася у старе, глибоке крісло з високими підлокітниками, яке миттєво перетворилося на трон. Вона влаштувалася в ньому, розправила складки на сукні і почала оглядати кімнату. Її погляд, уважний і ціпкий, ковзав по полицях, по кутах, по поверхні меблів. Це був не просто огляд, а інспекція.
Коли Марійка та Олексій увійшли до кімнати, вона замислено похитала головою, дивлячись кудись понад їхніми головами.
Ох, Олексійку, подивись її голос знову став сумним і сповненим всесвітньої мудрості. Вона витонченим жестом вказала на велику фотографію в деревяній рамці, що висіла на стіні. Бачиш, на куточку? Пил. Ні, це навіть не пил. Це зап