Ще трохи – і нікуди ставити чашки: один чоловік і битва з горою посуду.

Василь мив посуду. Три дні терпів, але вже ні чашки, ні тарілки чистої не було. Тому, повернувшись з роботи, навіть не переодягався. Одягнув фартух і взявся до роботи. Ще б пак, якого борщу зварити, бо забув, який він на смак… Залишки їжі прилипли до тарілок так, що довелося замочувати. А чашок з-під кави – штук десять. Хіба можна за собою по одній не помити? Клубок гіркоти підступив до горла. Хотілося їсти, а в холодильнику – миша повісилась. І раптом так запахли Василеві Ганнині пиріжки. У їхньому домі завжди пахло випічкою, бо дружина дуже любила готувати. Лише поверталася з роботи, а з кухні вже пахло корицею. Або ваніллю. Вже міксер гуде, пічка гріється…

Але це Василь нині так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Василеві здавалось, що вона, крім кухні та дітей (робота не рахувалась), нічого не бачить. Вічно у неї то прання, то миття вікон, то чистка килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех. Василь не встигав банки в льох виносити.

Одного такого вечора він прийшов з роботи, на порозі кухні у Ганни, як завжди, щось варилося-парилося, а вона, сидячи на краєчку столу – мала таку звичку, чистила яблука і дивилася по телевізору якийсь концерт.

– Я розлучаюсь з тобою, – сказав Василь дивно спокійно, навіть не привітавшись.

Дружина здригнулася, але не обернулася.

– У мене інша жінка, – пояснив. – Я її люблю і більше не можу тебе обманювати.

Ганна відклала ніж, повільно повернула до чоловіка своє запарене від пари і почутої новини обличчя і покірно, тихо сказала:

– Візьми один рулет, бо ми стільки не з’їмо.

Василь, звичайно, того рулету не взяв, хоча й дуже любив: з маком та горіхами… Він зібрав найнеобхідніші речі і пішов до жінки, яка була зовсім не схожа на його Ганну. Вона ніколи не носила, як Ганна, джинсів – лише короткі сукні та спідниці. Не носила кросівок, тільки взуття на підборах. Вона могла сказати, що йде в салон краси, таким тоном, ніби на важливу ділову зустріч. І увесь світ мав почекати.

А Ганна ніколи не ходила в салони. Не любила блукати по магазинах, ринках. Якщо щось треба було купити, складала список, ішла й незабаром поверталася з сумками. Вона не читала глянцевих журналів для жінок, не пила кави, не фарбувала волосся, не займалася фітнесом. Але завжди була красивою, доглянутою, стрункою. Вузькі джинси і короткі кофтинки, з косою-«колоском» – виглядала старшокласницею.

Василеві ж хотілося бачити поряд із собою справжню жінку. От і знайшов собі Олену. Тепер сам прасує сорочки, варить їжу, миє посуд. І сняться йому уночі Ганнині рулети і ватрушки. І пахнуть ті сни ваніллю, і дзвенять у голові Ганниним сміхом…

Навівши лад у кухні, Василь пішов до кімнати. На дивані лежала взута Олена, граційно спершись на лікті. Перед нею лежав журнал, а на столику збоку стояло ще три чашки з-під кави.

– Який же ти молодець, мій зайчику. І що б я без тебе робила? – защебетала дружина, простягаючи до чоловіка руки. – А я тільки від манікюрниці. Так втомилася! Дивись: класні нігті? Як свої, правда? Іди, мій пупсику, я тебе обійму…

Василя почало нудити. «Мабуть, від голоду», – подумав він і пішов на кухню чистити картоплю.