Що я вже, стара й немічна? — мамин голос дзвенів від образи. — Та я ще ого-го!

**Щоденниковий запис**

Що, я вже стара? Безсила? голос матері затремтів від образи. Та я ще ого-го!

Оленко! Олесенько! Ну скільки можна тебе кликати?! мамин крик розносився по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої кімнати, де Олена намагалася вкласти трирічного Данилка.

Мамо, зачекай хвилинку! Синок засинає! відповіла вона, гладячи хлопчика по спинці.

Яку ще хвилинку?! Мені погано! Тиск підскакує! Ти ж обіцяла ліки принести! у голосі матері зазвучали знайомі істеричні ноти.

Олена зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на маму тривожно.

Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.

Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи Олена поцілувала сина в чоло, але всередині у неї все стиснулося. Мама дійсно не плакала вона кричала. А це було ще гірше.

Ганна Іванівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.

Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спочатку мені ліки, а потім вже дітей укладати!

Мам, ну як так можна? Дитина засинала, його не можна кидати на півдороги. Данилко тоді всю ніч вертітиметься, Олена дістала з аптечки знайомі таблетки від тиску, налила склянку води.

А мені що, помирати, чи що? Ганна Іванівна образилася й відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти бігла. А тепер Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!

Олена мовчки подала матері ліки. Так, раніше вона дійсно кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Олесенько, кохана, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Олено! Негайно дай таблетки!»

Мам, випий таблетку, полежи. Тобі полегшає, тихо сказала Олена.

Полежу! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садочка збиратиме? Ганна Іванівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую своїм здоровям, а ви

Мамо, ніхто тебе не змушує готувати. Я сама можу, перебила її Олена.

Ага! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти захоче. Ні, я не можу на це дивитися!

Олена сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір, як народився Данилко. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. Спочатку це дійсно була допомога. Ганна Іванівна із задоволенням нянчила малюка, готувала, прибирала. А Олена працювала й почувалася захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.

Але потроху щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.

Знаєш що, мам, обережно почала Олена, може, варто подумати про те, щоб знайти Данилкові гарну няню? Ти втомлюєшся, нервуєш

Няню?! Ганна Іванівна аж підскочила на стільці. Чужу тітку до мого онука? Ти що, з глузду зїхала? Хто його краще за мене виховає? Хто краще годуватиме, вдягатиме?

Мам, я не кажу, що гірше. Просто ти

Я що? Стара стала? Безсила? мамин голос задзвенів від образи. Та я ще ого-го! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти зараз робиш!

У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Андрій, Оленин чоловік. Вона з полегшенням видихнула: хоч хтось, хто розрядить атмосферу.

Привіт, рідні! весело гукнув Андрій, знімаючи куртку. Як справи? Данилко спить?

Спить, коротко відповіла Олена.

А ось і зять прийшов! Ганна Іванівна миттєво змінила тон на привітливий. Андрію, ти голодний? Я борщик зварила, котлетки пожарила. Сідай за стіл!

Андрій здивовано подивився на дружину, потім на тещу. По Олениному обличчю він зрозумів знову щось неприємне.

Дякую, Ганно Іванівно. А що трапилося? Олена якась засмучена.

Та нічого особливого, зітхнула мати. Просто я попросила принести ліки, а донька вважає, що онук важливіший. Ну та годі, нехай. Андрію, а розкажи, як справи на роботі?

Олена мовчки накривала на стіл. Отак завжди: при Андрієві мама ставала лагідною й розуміючою. А наодинці з донькою зовсім інша людина.

За вечерею Ганна Іванівна розповідала зятю, як провела день: водила Данилка на прогулянку, готувала, прала. І з кожним словом у її голосі чулося: «Бачиш, як я стараюся, як багато роблю?»

Мама дуже втомлюється, тихо