Шкарпетки с дірками у мого сина

Коли мій син Тарас з невісткою Соломією прийшли до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл, наче на свято: борщ, деруни, сало, салат — усе, що він так полюбляє. Але коли Тарас роззувся у передпокої, я ледь не впала: на обох його носках роззявлялися діри, з яких нахабно визирали пальці! Я завмерла, наче грім мене вдарив. Невже це мій син, якого я виростила, вдягала, вчила доглядати за собою, ходить у таких лахміттях? І де, вибачте, очі в його дружини? Ви розумієте, це вже якась межа! Досі не можу відійти від цієї картини, і мені треба виговоритися, бо просто вибухну від обурення.

Я, Наталка Петрівна, все життя старалася, щоб мій Тарас ні в чому не потребував. Шила йому сорочки, купувала найкращі чоботи, навіть коли самій доводилося економити. Він виріс, став архітектором, одружився з Соломією — дівчиною, яка тоді здавалася мені милою й господарною. Вони живуть у своїй хаті, обоє працюють, начебто все у них гаразд. Я не лізу в їхнє життя, але інколи запрошую на вечерю, щоб побачитися, пригостити домашньою їжею. І ось, прошу вас, я в жаху від вигляду його шкарпеток! Це не просто дірки — це крик про допомогу, сигнал, що в їхній домівці щось пішло не так.

Усе почалося, коли вони зайшли до хати. Я, як зазвичай, метушилася, розставляла тарілки, підігрівала котлети. Тарас зняв чоботи, і я кутком ока глянула на його ноги. Спочатку подумала, що це мені здалося: не може бути, щоб мій син, завжди акуратний, ходив у старому. Але ні — це були шкарпетки, які, здавалося, пережили апокаліпсис: дірки з обох боків, п’яти стерті, а пальці визирають, немов просяться на волю. Я завмерла, навіть ложку впустила. Соломія, помітивши мій погляд, хихикнула: «Ой, Наталко Петрівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити». Сам? А ти, кохана, куди дивилася?

За вечерею я не могла зосередитися. Дивилася на Тараса, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як до такого дійшло? Я його виховувала не для того, щоб він ходив, як жебрак. А Соломія сиділа, балакала про свою роботу, ніби нічого не сталось. Я не витримала й сказала: «Тарасе, сину, що це в тебе за шкарпетки? Це ж сором!» Він зніяковів, знизав плечима: «Мамо, та годі, просто старі, не встиг викинути». Не встиг? А Соломія додала: «Наталко Петрівно, він сам їх надіває, я ж не контролюю його гардероб». Не контролюєш? А хто має доглядати за чоловіком, як не дружина?

Я намагалася стримуватися, але всередині все кипіло. Після вечері, коли Соломія пішла у вітальню, я пошепки спитала Тараса: «Сину, у вас що, грошей на шкарпетки нема? Чи прання некому?» Він відмахнувся: «Мамо, не починай, усе нормально. Просто не помітив». Не помітив? Та ці дірки видно з Місяця! Я хотіла поговорити з Соломією, але побоялася, що вона знову віджартується. ВЗамість цього я пішла у свою шафу, дістала нові шкарпетки, які купила Тарасові на йменнини, і сунула йому в руки зі словами: “Тримай, бо як дивитися — очі болить”.