Шлюб під загрозою

Український варіант:

**”Весілля не відбудеться”**

Оксана закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але мріям не судилося здійснитися. Батько потрапив у важку аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.

Університету в їхньому місті не було — треба їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати в школу.

Лікарі запевняли, що з часом батько зможе стати на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала садибу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.

— Годі, досить марно витрачати гроші. Не треба нічого, таки не встану, — сказав він одного разу.

Характер у нього зіпсувався, став капризним і підозрілим, до всього придирався. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Коли він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, або про щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.

— Віть, ти міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.

— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати, ти на ногах. Важко принести склянку води? — злився батько.

Бувало, він у гарячці кидав у матір склянкою або тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А коли напивався, виливав злість на матері. Ніби це вона була винна в тій аварії.

— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.

— Багато ти розумієш. Останню радість хочеш відібрати? У книжках твоїх брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не годен, — бурчав він.

— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.

— Не куплю — верещатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зікхала мати.

— Так не пити треба, а займатися, вправи робити. Казали ж, що ходити може. Сам не хоче. Просто йому подобається знущатися над нами, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.

Батька, звичайно, було шкода, але й їм із матір’ю було нелегко. Одного разу Оксана повернулася зішколи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько постійно кликав її. І Оксана не витримала.

— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам поїдь на кухню й пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, вперед, сам. А мені не коли, до занять готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.

Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком поставив на стіл склянку на кухні, як колеса пройшурхали повз її двері, на мить притормозивши. Чекала, що він розіпхне візком двері, почне кричати. Але колеса пройшурхали далі по коридору. З того часу батько став більш самостійним.

У теплу погоду Оксана залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері та через поріг він не міг. Звичайно, треба б розширити дверні прорізи та балконні двері, тільки де знайти гроші.

— Віддайте мене до богОксана раптом зрозуміла, що життя подарувало їй другий шанс — і вона більше не боїться його взяти.