Сімсот грамів пекорино за тещину примху

— Соломіє, твоя тахінна паста навіть на нормальний бринзовий рулет не тягне! — голос Ганни Остапівни розітнув кухню на четвертому поверсі в Тернополі, наче хтось увімкнув перфоратор за стіною. — Мій зять цілий день на об'єкті, а ти йому холодильник порожнім тримаєш.

— Творожок з пальмовою олією. Ти б іще лушпиння від картоплі йому насушила. — Соломія відкрутила кран, витерла долоні об фартух з вишневим принтом. До подібних претензій вона звикла ще за два роки шлюбу з Тарасом — жодних сліз, жодного тремтіння в голосі, тільки холодна арифметика.

Вона підійшла до столу, де Ганна Остапівна, наче слідчий на місці злочину, розклала пачку сиру з супермаркету «Все за 39». Соломія двома пальцями підхопила упаковку й кинула в целофановий пакет під мийкою.

— Учора твій виснажений зятьок самотужки з'їв кілограм реберець з розмарином, — карбувала кожне слово Соломія. — Якщо його організму раптом закортіло пекорино, то з зарплатою в сорок дві тисячі він цілком спроможний дійти до магазину сам. А цей сир узагалі призначався для мишоловки в гаражі. Ви його, здається, з пакета з дустом дістали, Ганно Остапівно.

Теща аж похлинулася повітрям, обличчя пішло плямами. Вона схопила свою величезну торбу з тканини в квіточку — ту саму, що вбирала продукти з чужого холодильника з жадібністю пилососа, — і затрусила ручками.

— Ти як із матір'ю чоловіка розмовляєш? Хоча я тобі не свекруха навіть, я теща, я до Тараса як до рідного! Дивлюся, щоб хлопець з голоду не сох. А ти зі своєю зарплатою в перукарні гонору набралася — як у королеви!

— Тарас сохне виключно від лінощів дійти до спортзалу. — Соломія налила собі кави, не зважаючи на бурю. — Ви приходите не піклуватися, а вечеряти. Щодня, рівно о сьомій. Ідіть, Ганно Остапівно, мені через двадцять хвилин відкривати салон. І ключі від квартири, які Тарас вам зробив «про всяк випадок», лишіть на тумбочці біля дзеркала.

— Пожежі у нас не планується, — фиркнула теща, крутнулась на підборах і майнула коридором, грюкнувши дверима так, що плечики в шафі задзвеніли одні об одні. У під'їзді хтось саме виносив сміття, і собака сусідки знизу гавкнула у відповідь на грюкіт — Соломія почула це крізь двері й криво посміхнулась.

Вона допила каву, поглянула на годинник і пішла на роботу, думаючи, що на цьому історія і закінчиться — черговий скандал, черговий ляпас гордості, який Ганна Остапівна забуде вже за вечерею.

Але ввечері подзвонив батько Соломії, Богдан Іванович. Він жив у Чорткові, тримав автосервіс на трасі, і в родину зазвичай не втручався — вважав, що молоді самі розберуться. Цього разу голос у нього був інший.

— Соломіє, мені щойно телефонувала твоя теща. Каже, ви з Тарасом живете скупо, дитину скоро заводити, а грошей нема навіть на сир нормальний. Просить, щоб я вам доплачував. Каже, я маю допомогти онукам, поки вони ще навіть не народилися.

Соломія мовчала секунду, дивлячись у вікно на стоянку, де Тарасів «Skoda Octavia» стояв поряд з її «Chevrolet Aveo». Потім розсміялася — коротко, без веселощів.

— Тату, вона хоче, щоб ти платив за те, що вона щовечора з'їдає нашу вечерю. Ми з Тарасом заробляємо разом сімдесят вісім тисяч. Живемо нормально. Просто вона вважає, що я мушу годувати ще й її, бо вона «дбає».

— А сама Ганна Остапівна чому не допомагає синові — тобто зятю?

— Бо в неї пенсія й городик під Микулинцями. Каже, наше з Тарасом — це вже сімейне, спільне, а її — окреме.

Богдан Іванович помовчав. Потім сказав фразу, яку Соломія запам'ятала дослівно:

— Перекажи їй, що я подумаю. Хай завтра прийде до мене в сервіс о десятій — обговоримо.

Того вечора Тарас, прийшовши з роботи, застав дружину за столом з ноутбуком — вона рахувала щось у екселівській таблиці, обклавшись чеками за останній місяць.

— Що ти робиш?

— Готуюся до завтрашньої зустрічі твоєї матері з моїм батьком.

Тарас сів навпроти, потер долонями обличчя.

— Соль, вона не зла людина. Просто звикла, що батько нас забезпечував, поки я вчився. Не може перебудуватися.

— Тарасе, мені байдуже, до чого вона звикла. Мене дратує, що вона це подає так, ніби я тебе морю голодом дешевим сиром, а насправді щовечора з'їдає наші продукти на дві-три тисячі гривень і йде додому із залишками в тій своїй торбі.

Він не заперечив. Мовчки поставив чайник.

Наступного дня о десятій ранку Ганна Остапівна приїхала до сервісу на Об'їзній, де пахло мастилом і гумою, а з радіоприймача лунало «Люксівське радіо». Богдан Іванович вийшов до неї в замащеному комбінезоні, витираючи руки ганчіркою, і повів у крихітний кабінет з календарем автозапчастин на стіні.

— Слухаю вас, Ганно Остапівно. Соломія переказала, що ви просите доплачувати молодятам.

— Богдане Івановичу, розумієте, діти самі не впораються. Тарас на об'єкті цілими днями, а ваша донька економить на всьому. Купує дешевий сир, погані продукти. Хлопець худне на очах.

Богдан Іванович сів, поклав руки на стіл.

— А скажіть, будь ласка: скільки ви особисто вносите щомісяця в бюджет молодої сім'ї?

— Я… я приходжу, готую, доглядаю за квартирою.

— Це не гроші. Це ваш вибір, як проводити час. Питаю про гроші.

Теща замовкла, обмахуючись рукою — в кабінеті було душно від увімкненого обігрівача.

— У мене пенсія дванадцять тисяч. Городик…

— Значить, нуль гривень. — Богдан Іванович кивнув, наче поставив у документі галочку. — А знаєте, скільки я даю Соломії? Теж нуль. Тому що їй двадцять шість років, вона має вищу освіту й власний бізнес — перукарню на Микулинецькій, яку я допоміг відкрити три роки тому, вклавши двісті тисяч гривень. Це була одноразова допомога. Разова. Більше я в їхній бюджет не втручаюся, бо вони дорослі люди.

— Але онуки…

— Онуків поки немає, Ганно Остапівно. А коли з'являться — повірте, я знайду, чим їм допомогти. Але не тому, що ви прийшли просити, і точно не тому, що ви вважаєте нормальним щовечора об'їдати молоду сім'ю, а потім скаржитися, що там порожньо в холодильнику.

Ганна Остапівна почервоніла, стиснула ручки сумки.

— Ви мене звинувачуєте?

— Я констатую. Моя донька заробляє, ваш син заробляє. Разом — сімдесят вісім тисяч на місяць, квартира своя, куплена батьками Тараса, наскільки я знаю. Проблема не в грошах. Проблема в тому, що ви хочете жити за чужий рахунок, називаючи це турботою.

Він дістав з шухляди аркуш — договір оренди на бокс у сервісі, який здавав знайомому.

— Ось, дивіться. Оренда цього боксу — вісім тисяч на місяць. Я цей бокс здаю чужій людині, і вона мені платить вчасно, без образ і без торби для продуктів. От це — ділові стосунки. А те, що пропонуєте ви, — це утриманство, замасковане під любов до онуків, яких ще нема.

Ганна Остапівна встала, не сказавши ні слова, і вийшла з кабінету так швидко, що зачепила плечем одвірок.

Того ж вечора вона подзвонила синові — вже не Соломії, а Тарасу — і почала розповідати, як образив її батько дружини, як принизив, як говорив «жорстоко». Тарас слухав хвилин десять, дивлячись на Соломію, яка сиділа поруч і чистила мандарин, розкладаючи шкірки рівним колом на тарілці.

— Мамо, — сказав нарешті Тарас, — Богдан Іванович правий. Ти щовечора приходиш і їси нашу вечерю. Я це бачив, просто мовчав. Досить.

У слухавці стало тихо. Потім Ганна Остапівна сказала, що більше ноги її тут не буде, і поклала трубку.

Минуло три тижні. Ключі від квартири так і лежали на тумбочці, ніхто їх не забирав. Ганна Остапівна не дзвонила, Тарас теж не поспішав мирити.

А потім сталося те, чого Соломія не очікувала: подзвонила сама теща — тихо, без криків, попросила зустрітися не вдома, а в кав'ярні на Валовій.

Вони сіли за столик біля вікна. Ганна Остапівна довго мішала ложечкою каву, яку не пила.

— Я хочу здати в оренду свою однокімнатну на Микулинецькій, — сказала вона нарешті. — Ту, що від батьків лишилася. Здавала б за дев'ять тисяч і не морочила б вам голову з сиром.

Соломія мовчки дістала з сумки папку — ще з ранку носила з собою на випадок, якщо розмова піде саме так. У папці лежав зразок договору оренди, який вона сама склала минулого тижня, порадившись з юристом подруги.

— Ось типовий договір. Заповните дані орендаря, завірите в нотаріуса на Руській — коштуватиме приблизно вісімсот гривень. І, Ганно Остапівно, — Соломія підсунула папку через стіл, — приходити до нас можете. Але не щовечора о сьомій і не з торбою.

Теща взяла папку двома руками, подивилась на неї так, ніби це був документ про капітуляцію. Потім кивнула — коротко, без слів, і сховала папку в свою квіточкову сумку, ту саму, яка тепер була порожня.