Скандал в селі через родичку

Скандал у селі через сестру

“Як ти могла їх за поріг виставити? Це ж твоя рідна тітка Марія й двоюрідна сестра Оксана! Їм і так важко, Оксана розлучилася, сама сина виховує!” – кричала мені мама, Наталя Степанівна, ледве не з сльозами на очах. А тепер ще й по селу пішли чутки, що я, Соломія, безсердечна, вигнала рідню на вулицю. Сусіди перешіптуються, знайомі косо поглядають, а мені вже нудно від усього цього. Я ж не чудовисько, у мене були причини їх попросити піти! Та хто мене почує, коли в селі легше засуджувати, ніж розібратися? Я втомилася виправдовуватися, але мовчати більше не можу – треба розповісти, як усе було.

Все почалося місяць тому, коли тітка Марія й Оксана з її сином Данилком приїхали до нас додому. Оксана нещодавно розлучилася з чоловіком, який, за її словами, був “не подарунок”. Залишилася вона сама з п’ятирічним Данилком, без роботи й без житла – їхню квартиру забрав колишній. Тітка Марія, її мати, теж вирішила переїхати з міста в село, бо “у квартирі їй тісно”. Вони подзвонили мені й попросилися пожити в нас, поки не знайдуть, де осісти. Я, звісно, не відмовила – рідня ж. Ми з чоловіком живемо у просторій хаті, у нас двоє своїх дітей, та місце знайдеться. Думала, пару тижнів перебувають, і все. Як же я помилялася.

З першого дня тітка Марія почала поводитися так, ніби це її дім. Вона переставляла меблі, бо “так краще світ падає”, лізла на кухню, критикувала мої борщі: “Соломієчко, що ти вариш без часничку?” Я терпіла, посміхалася, але в середині вже кипіла. Оксана замість того щоб шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні або скаржилася, як їй важко. Її Данилко, звісно, хлопчик добрий, але носився хатою, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Оксана лише плечима знизувала: “Він же дитина, що з нього взяти?” Я пропонувала їй допомогу – подивитися вакансії, посидіти з Данилком, поки вона на співбесідах. Але вона відповідала: “Соломія, не тисни, мені й так не солодко”.

Через два тижні я зрозуміла, що вони не збираються їхати. Тітка Марія заявила, що хоче залишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б “зробити для них хату-прибудову”. Оксана підтримала: “Отак, Соломія, тобі ж хата дісталася від батьків, а ми з Данилком що, на вулиці житимемо?” Я оніміла. Ну що, тепер я повинна їх утримувати, бо вони “бідні родичі”? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цю хату в лад, ростили дітей, платили кредити. А тепер я маю ділити свій простір з людьми, які навіть дяку не скажуть?

Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: “Тітко Маріє, Оксанко, ми раді допомогти, але вам треба шукати своє місце. Ми не можемо жити разом вічно”. Тітка Марія схопилася за голову: “Соломіє, ти що, нас на вулицю женНі, я більше не могла терпіти, тому спокійно закрила двері за ними й зітхнула з полегшенням.