Скарб у саду: сімейна драма в тихому містечку

**Скарб у городі: родинна драма в Виноградові**

Олена Михайлівна закінчила прибирати в хаті. Настав час накривати на стіл. Вчора вона зварила наваристий борщ – просто смак! Раптом з двору донісся голосний крик. Жінка ледь не випустила ложку з рук, серце стиснулося.

— Бабусю! Дідусю! Я щось знайшов, ідіть швидше! — гукав онук Тарасик.

Олена Михайлівна та Євген Опанасович поспішили у двір.
— Діду, дивись! — Тарасик щось тримав у руці, очі йому горіли.
Та Олену Михайлівну вразило інше.
— Тарас, коли ти встиг перекопати город? — здивувалася вона, оглядаючи акуратні рядки.
— Старався, — гордо відповів хлопчик. — Але дивіться, що я знайшов!
Євген Опанасович глянув на знахідку в руках онука і завмер.

Раніше того ранку Олена Михайлівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, гукнула чоловіка:
— Женю, до нас везуть онука!

Євген Опанасович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс.
— Якого онука?

У них було троє онуків. Старший, Петро, вже закінчив коледж. Онучка Оксана щойно склала іспити й готувалася до університету. Батьки не нахвалялися — дівчина цілеспрямована, весь час за книгами. Вона точно не поїде.

— Та якого, Женю, ніби не знаєш! — занервувалася Олена Михайлівна. — Хто у нас ледар та нероба? Старших ми з тобою виховали, доки сили були. А молодший, Тарасик, — зовсім забалуваний! П’ятий клас закінчив з трійками, сором! А ти все в карти граєш, ось тобі й дідусь!

— Що я можу? Кожен сам кузень своєї долі! — буркнув Євген Опанасович.
— Так, але не зовсім. Ось приїде — побачимо, який він кузень! — рішуче сказала Олена Михайлівна.
— Даремно ти погодилася, — проворчав дід. — Розпещений він, неслухняний. Молодший, от і няньчили його. Що він тут робитиме? У телефон дивитиметься, а ти йому варитимеш? В їхньому віці апетит знаєш який?

Євген Опанасович із досадою закрив ноутбук.
— Піду твій город копати, от що!
— Ой, город! — сміхнулася Олена Михайлівна. — Три клаптики землі під петрушку та моркву. І чому це мій город? Онук наш спільний, і клопіт спільний!
— Нічого я не забув! — насупився Євген Опанасович. — Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми й тим більше!
— Телефон у нього, до речі, забрали, — додала Олена Михайлівна.
— Ну це вже зовсім біда! — зовсім засмутився дід і пішов у двір.

Олена Михайлівна взялася за обід. Раптом двері з гуркотом розчинилися — повернувся чоловік.
— Чого так рано? — здивувалася вона, докидаючи нарізані овочі у юшку.
— Дощ пішов, Лено! Глянь у вікно! — Євген Опанасович явно тішився, що спину болить і копати під дощем не доведеться. — Усе в магазині купимо.
— Як твоя матір казала: «Дрібний дощ лінивому поміж очей», — усміхнулася Олена Михайлівна.
— Це хто тут лінивий? — обурився Євген Опанасович. — Мене записала? Оце так, Лено!
— Іди вже, не бурчи! Принеси з комори ковдру та подушку, онук незабаром приїде!

— Сидів би Тарасик удома з батьками, ось вигадали, — нарікав Євген Опанасович увесь вечір. — Кінець спокою, підкинули нам випробування на старість! Ми своє відслужили!

Вранці до їхнього будинку у Виноградові під’їхала машина. З неї вийшов Тарасик — насуплений, невдоволений. Правда, бабусі та дідові він усміхнувся, але одразу знову нахмурився:
— І що я тут робитиму?

— Ось саме, робити тут нічого, я теж так вважаю, — пробурчав Євген Опанасович.

Та Тарасик почув:
— Ти що, діду, не радий мені?
— А чому радіти? Вигляд кволий, від тебе ніякої користі, самі клопоти!
— Мамо, ти чула, що дідусь сказав? — Тарасик обернувся, але мати, Наталка, зупинила його:
— Тату, мамо, не звертайте уваги, вік такий. Гаразд, я їду, заберу Тараса пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім докучливий буде — віддаси. І не переймайся, їм треба сто разів одне й те саме повторювати. Вони всі зараз такі дивні, — прошепотіла Наталка й поїхала.

— Нікому ми непотрібні! — бурчав Євген Опанасович. — Підкинула хлопця й помчала.
— А вони завжди такі, їм постійно неколи, — зітхнув Тарасик, перекинув рюкзак і пішов у хату.

— Женю, може, сьогодні город перекопаєш? — попросила Олена Михайлівна. — А то я нічого не посаджую.
— Лено, годі тобі з цим городом! Спина болить, хочеш, щоб я зляг? Ще один скарб там не знайдеш. Краще онука попроси, він молодий, сили повно! — буркнув Євген Опанасович.

— Який скарб, діду? — одразу вискочив із кімнатиТарасик схопив лопату й побіг до грядок, а в його очах горів азарт справжнього шукача.