Скільки ти ще будеш жерти? – різкий голос чоловіка прогримів серед гостей

Нащо ти стільки їси? — грубі слова чоловіка пролунали серед запрошених гостей, — мов свиня на відгодівлі вже…
Люба нервово усміхнулася під жалем у поглядах колег, сміхнулася і, як завжди, намагалася все перетворити на жарт:
— Дорогий, ти ж мене таку любиш, а м’ясо ж яке смачне, — і продовжила їсти, хоч шматок уже в горло не ліз, але зізнатися перед усіма, що їй боляче, не могла.
Ця маска щасливої дружини настільки до неї приросла, що вже не можна було відрізнити справжні почуття. З першого дня шлюбу їй довелося вибрати — терпіти всі зауваження чоловіка, обертаючи їх на жарт, або піти. Вона боялася піти, кому вона ще потрібна?
Думала — такі дрібниці можна пробачити. Але з кожним роком цих дрібниць ставало все більше і більше, і тепер, що б вона не робила, в голові лунав голос чоловіка, що коментує і критикує: не вмієш готувати; та хто так миє? руки з дупи; подивись на себе — страшко!
З кожним словом вона все більше вірила, що товста, страшна, нікому не потрібна і нічого не може зробити нормально. Навчилася усміхатися, коли він принижував її на людях, навчилася ковтати сльози і мовчати, коли він розповідав про свої пригоди.
Вона прощала і вважала, що їй пощастило з чоловіком. Хто ще її прийме? Та й люди осудять, якщо піде.
Коли гості розійшлися, вона прибирала зі столу, стомлено складаючи посуд у мийку. Вечірка не вдалася. Чоловік напився і лежав на дивані, незрозуміло бурмочучи собі під ніс.
— Люба! Лю-у-уба! Іди сюди, моя корівко! — язик у нього заплітався.
Вона не відгукнулася. Хотілося піти з дому і блукати темними вулицями, тільки б не чути і не бачити це п’яне обличчя.
— Любонько! Люба! — не вгамовувався чоловік.
Вона зайшла у кімнату, витираючи руки рушником:
— Що?
Чоловік намагався підвестися, але зміг лише сповзти з дивана. Його обличчя покрите червоними плямами, як завжди, коли напивався, сорочка вилазила з штанів, зім’ялася, оголюючи великий живіт, очі бігали, сфокусувати погляд не вдавалось.
— Іди до мене!
— Лягай спати, вже пізно, — відповіла Люба, поморщившись від запаху спиртного. Підійшла до нього, спробувала підняти на ноги, але він схопив її і повалив поруч на підлогу. Вона спробувала відштовхнути його, але він вчепився міцно і почав цілувати шию і рот, дихаючи спиртним.
І тут у неї в голові щось клацнуло. Вона відвернула голову, ухиляючись від слинявих поцілунків, відштовхнула його з усієї сили і встала. Він кулем впав на спину, незграбно розкинувши руки і з нерозумінням дивився на неї.
І вона побачила: ось він, чоловік, що все життя критикує кожний її крок.
Ось він, п’яний, товстий, не здатний навіть яєчню приготувати самостійно, купити продукти без її вказівок, знайти свою сорочку без її настанов, лежить огидною масою і вважає, що вона його не варта. Вважає себе благодійником, впевнений, що все життя обертається тільки навколо нього.
А вона роками цю впевненість підтримує, потурає, приймає всі образи і підтримує для всіх ілюзію, що він в домі головний. Він господар і все вирішує.
І тільки тепер вона зрозуміла — цей чоловік їй не потрібен. Вона більше не хоче так жити, не хоче бачити його кожного ранку, не хоче більше слухати гидоти, ловити жалісливі погляди від сторонніх, коли він кричить на неї. Досить, вона стомилася.
— Люба! Ти чого? А? Люба? — від її погляду він трохи протверезів.
— Я йду від тебе, — просто сказала вона і пішла в спальню збирати речі. Як стало легко всередині! Вона ніби скинула величезний камінь, який роками тягнула на собі.
— Що? Куди? Люба! Куди ти підеш?
Куди пішла, а ну повертайся!
Але вона вже не слухала.
Розкрила стару валізу і неспішно стала складати речі…