Снігопади, що затопили місто: заморожене життя за три метри снігу.

То була страшна завірюха. Дороги замело — ні пройти, ні проїхати. Двері під’їзду не відкрити: засипані снігом по самі віконниці, навіть відкопувати безглуздо. Місто ж не північне, будинки не розраховані на такі зливи. Одним словом, справжня катастрофа, без жартів.

А тієї ночі у Соломії помирав батько.

Інсульт. І немає ні «швидкої», ні рятувальників. Лише вона, молодий лікар-невролог, та невеликий запас ліків вдома.

Батько впав на кухні, ставлячи чайник. Соломія не бачила, як сталося, але діагностувати інсульт — завдання для першокурсника. Їй було легко впізнати удар і зрозуміти: без лікарні він до ранку не дотягне.

Вона дзвонила усім, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас прибудуть».

Ніхто не прийде, це було очевидно. Але вона б себе не пробачила, якби не спробувала все. Довго тягла батька на ліжко, а він лише стогнав, паралізований. Антикоагулянти не можна. Значить, аспірин, потім преднізолон від набряку мозку. Тиск низький — бісопролол не потрібен.

Залишалося чекати. Вона діяла, як автомат. За інструкціями, за підручником. Без емоцій, лише пустота всередині.

А потім зник світло. У квартирі стало темно й тісно. Ніби меблі роздулись, а повітря згусло до стану сиропу. Батько дихав хрипко, але рівно. Без стогнів — і то добре. А сама Соломія, здавалося, взагалі перестала дихати.

«Швидше би ранок», — прошепотіла вона, просто щоб почути власний голос. Щоб переконатися, що ще жива.

І в цю мить у двері гучно застукали.

Соломія одночасно злякалася й зраділа. Допомога прийшла! Вона ринула до дверей, биючись об усі кути. Відчинила — і в очі вдарив яскравий промінь ліхтаря.

«Привіт», — почувся з того боку огидно знайомий чоловічий голос.

Це був сусід. Гідний тип на ім’я Ярема, вічний підліток у тілі сорокарічного чоловіка. Вона його терпіти не могла. Півроку ходив оброслим, як лісовик, потім виголив ірокез і пофарбував у ядовито-зелений. Міг битися з дільничним, міг не працювати роками — і якось існував.

Для неї, яка провела юність за конспектами й малюнками кісток, його спосіб життя був образою. Такі, як він, не повинні були жити в суспільстві.

Соломія хотіла захлопнути двері, але Ярема втулив ногу в прохід. Нахаба.

«У вас усе гаразд?» — спитав він.

«Забери ногу», — відрізала вона.

Боялася його і щоразу шарахалася.

«Гаразд», — він послухався й опустив ліхтар. «Просто подумав — може, допомога потрібна».

«Не від вас».

«Значить, таки потрібна», — проявив кмітливість Ярема. «Вода є?»

«Та в чайнику! А ні — так із крану наберу!» — роздратовано відповіла вона.

Нахаба! Але Ярема не став лізти далі — залишив на порозі п’ятилітрову баклажку води й пішов.

Соломія проворкнула щось про «неможливого барана» — але потім згадала про воду. Так і є: крани пусті. Баклажка стояла на межі її квартири й зовнішнього світу.

А потім Ярема приніс батарейки й ліхтарик. Про що вона, лікар, забула. Хоча саме їй би варто думати про таке.

«Ох, як же хочеться вас послати», — вирвалося в неї, коли він передав ліхтарик.

«Сілте», — знизав плечима Ярема. «Але скажіть — як батько?»

«Ви з ним що, пили разом? Вам яке діло?»

«Не пив. Як він?» — прямо спитав Ярема.

«Інсульт… „Швидка“ потрібна…» — вирвалося в неї.

Ярема різко розвернувся й зник у своїй квартирі. А Соломія лишилася одна. З батьком, баклажкою води й ліхтариком.

«Він бидло, тату. Серйозно, бидло. Ти сам таких на цілий полк переловив…»

Ліхтарик, доречі, став рятівником. Вона змогла поміряти тиск, знайти глюкозу, поставити крапельницю. Спробувала вскип’ятити чайник — але газ теж не працював!

Хотілося плакати. Вона, дипломований невролог, не може врятувати єдину дорогу людину. І все через сніг? Нащо тоді роки навчання?

А потім знову з’явився Ярема.

«Вам явно погано, Соломіє. Лиха чую за верству», — сказав він. Був одягнений у щось дуже ху́тряне, наче полярник. У руках — мішок, з якого стирчали шарфи й носки.

«Не вірю. Але заходьте», — здалася вона.

«І вам того ж бажаю», — переступив поріг Ярема. «Батька можна довезти. Ви — ліВони вирушили крізь завірюху — вона з краплею в руках, він, міцний, ніс батька на плечах, і десь у цій темряві, серед снігу, Соломія вперше відчула, що не одна.