Спочатку крем, потім усе інше

Спочатку крем, потім усе інше

З Богданом ми знайомі років пʼятнадцять. Але по-справжньому зблизилися лише пару років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розсипався з гучним стуком дверей і скандалами. У мене — тихіше, але теж не без пригод. Горілку ми не пили, не потіпалися в сльозах — просто крутили педалі набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер у обличчя. Чоловічу дружбу тримає не алкоголь, а потяг до волі. Такої, щоб ні перед ким не звітуватися, не пояснюватися, не тягнути за собою вʼюк чужих очікувань.

Обоє ми різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Волі — вона ще й від зайвих кілограмів лікує. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Богданом через парк. Він раптом опускає кермо, розкидає руки, закидає голову і реве на всю алею:
— Волі-и-и-и!

Собаки пенсіонерок збожеволіли. А він — сміється. Такий щасливий, що аж бридко.

Так ми прожили рік — самотні, задоволені, підтягнуті, нікому нічого не винні. Але одного разу я завітав до Богдана. Привіз новий велосипед — хизувався, хотів похвалитися. Я поторкав раму, покрутив кермо, вимазав руки в олії й пішов у ванну митися. І ось, поки намилював долоні, погляд мій упав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, із золотою кришечкою. Крем.

— Бодько! — гукнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!

Він засміявся, як людина, яку ось-ось спіймають на гарячому.

— Та це Оленчин. Залишила, щоб не возити туди-назад.

— Оленчин? А це ще хто?

— Ну… Я тобі не розповідав?

Звісно, не розповідав. Даремно.

Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Оля, юристка, будує карʼєру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається наночі. Залишила крем. Один. Поки що один.

— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.

— Що почалося?

— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужий». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і жере тебе зсередини. Цей крем — ембріон.

Богдан махнув рукою. Але я-то знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криком і вʼалізами. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробок, а серце — тривогою.

Незабаром Богдан запросив мене в гості. Знайомитися. Оля виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою і посмішкою, в яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.

Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.

Минув ще місяць. Я запропонував Богданові проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.

— Вань, ну ти б хоч подзвонив.

З кімнати голос Олі:
— Богданчик, хто там?

Він:
— Вася… насос… завітав…

Я пройшов умитися — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, пінок для гоління і лосьон зібралися в кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. І на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.

Я пішов у мовчанні.

Через пару тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали непотріб, переставляли меблі. Оля командувала:

— Так, ось це ще на сміття. Ні, і це теж! Книги — сюди!

Богдан щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, ніби через розкидані шкарпетки.

— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — А то у нас на балконі місце займає.

Тоді я все зрозумів остаточно. Воля Богдана загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — вся хата. Потім — балкон. Потім — серце.

Чоловіки! Якщо ви ціните свою незалежність — не впускайте жінок у свій простір. Ані на міліметр. Все починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що ви самі не памʼятаєте, хто ви, звідки ви і чому у вашій шафі висить халат із мереживом.

Минув рік. Ми з Богданом листувалися рідко. Я їздив сам. Було самотньо. Але в мене лишалося головне — свобода.

А потім я зустрів Наталку. Все пішло за класикою. Вона лагідна, добра, нічого не вимагає. Лише один раз, скромно, майже шепотом:

— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не возити?

І я не сказав «ні». Бо був закоханий.

Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.