Справжня сила чоловіка

Оксана з Павлом зустрічалися два роки. Мати Оксани вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, до весілля справа так і не дійде. Сам Павло казав, що поспішати нема куди, встигнуть, їм і так добре разом…

Минуло літо, з дерев обпало листя, вкриваючи тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого та похмурого жовтневого дня Павло раптом незграбно зробив Оксані пропозицію, подарувавши скромне маленьке кільце.

Вона обхопила його за шию й прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа кільце на палець і радісно вигукнула: «Так!», піднявши руки вгору і підстрибуючи від щастя на місці.

Наступного дня вони пішли до ЗАГСу й, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.

Оксані хотілося весілля влітку, щоб усі бачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Павлом не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім і передумає. А вона його любить і не переживе розставання.

У день весілля заметіла справжня завірюха. Вітер розторощив ретельно укладену зачіску. Повітряна спідниця білої сукні роздувалася дзвоном, і здавалося, наступний порив підхопить красуню наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Павло підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні розкуйовджена зачіска — не могло зіпсувати радості закоханих.

Спочатку Оксана купалася в любові та щасті. Здавалося, так буде завжди. Ну, бували й невеликі свари між молодими, але вночі вони швидко мирилися й любили один одного ще сильніше.

Через рік у щасливій молодій родині народився Данилко.

Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі й татові. Павло, як більшість чоловіків, мало допомагав Оксані справлятися з сином, боявся брати малюка на руки, а якщо й брав, Данилко починав ревіти, і Оксана швидко його забирала.

— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й буду з ним у футбол грати. Я краще забезпечуватиму вам життя, — казав Павло, але його зарплатня ледь вистачала на трьох.

Данилко підріс, пішов у садочок, Оксана вийшла на роботу. Але грошей не прибавилося, накопичити на перший внесок за квартиру в іпотеку ніяк не виходило. Почалися претензії, подружжя сварилося, докоряючи один одного за зайві витрати. Легко миритися, як раніше, вони вже не могли.

— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, що, їси? — роздратовано спитав одного разу Павло.

— Ти їси, — підколола Оксана. — Дивись, який живіт відростив.

— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилася. Я одружився з гарною метеликою, а ти в гусеницю перетворилася.

Слово за слово вони посварилися навсім. Оксана, стираючи сльози з вій, пішла за Данилком у садочок. На зворотному шляху, слухаючи белькотіння сина, вона раптом зрозуміла, що не може втратити Павла. Зараз прийде додому, обійме його, поцілує й попросить вибачення. І Павло, як раніше, відповість на поцілунок, і все стане як колись. Милі, як відомо, свариться — тільки тішаться. Настрій покращився, і Оксана поспішала, підганяючи ледь поспіваючого за нею Данилка.

Але квартира зустріла їх тишею й пітьмою. З вішалки зникла чоловікова куртка, немає й черевиків. «Остигне, повернеться», — вирішила Оксана й взялася смажити картоплю з салом, як обожнював Павло.

Але Павло так і не повернувся додому, на дзвінки не відповідав. Вранці Оксана, змучена безсонням і поганими думками, відвела Данилка в садок і поїхала на роботу. Ледь-ледь дочекалася обідньої перерви, відпросилася, посилаючись на погане самопочуття, але поїхала не додому, а до Павла на роботу.

Оксана підійшла до його кабінету й, повторюючи про себе заздалегідь приготовані слова, відчинила двері. Павло стояв до неї спиною й цілувався з жінкою. На темному піджаку його спини біліли кисті її рук з яскравим манікюром, нагадуючи розтопОксана тихо зачинила двері та пішла геть, усміхаючись через сльози, бо зрозуміла, що справжнє щастя вже чекає на неї вдома — у вигляді сина, який ніколи не зрадить.