Старець йде, а старенька відчуває це всією душею.

Старенький ішов… Бабуся знала це, відчувала кожною часткою своєї душі, яка прикипіла до нього.

Вона прийняла це спокійно, хоч усередині тремтіла від страху. Знала — без діда не виживе, не зможе.

Як? Як жити без Сашка, рідного, такого близького й разом такого далекого? Хочеться снігу, а вам?
Хто казав, що почуття з часом вистигають? У ваших книжках так написано? Не вірте — нічого не вистигає!
Досі душа тремтить, немов пташка, від рідного голосу. Це ж не жарт — шістдесят років разом!

Вони зрослися, переплелися, немов коріння одного дерева. Як вона відпустить його одного? Як сама залишиться? Навіщо? Без Сашка життя — не життя.

Так думає бабуся, розбираючи скриню, розкладаючи речі на три купки.
Це — дітям на пам’ять. Оце — сусідам. А ось найменша купка — для себе. Дивитимусь і згадуватиму Сашка.

— Ка-а-тю! — чує вона слабкий голос діда. — Ка-а-тю!
— Іду, іду, милий, — підхоплюється бабуся, завіряючи спідницю. Завісу відсунула, до нього нахилилась. — Прокинувся, Сашку? Може, млинців? Хочеш млинців?

— Ка-а-тю… — глухо кличе старий, блукаючи сліпими очима по стелі. — Ка-а-тю…
— Ну-ну, рідний, я тут. — Бере його руку, колись могутню, як лопата, а тепер — тонку, суху, немож птича лапка. — Що, Сашко? Я з тобою.
— Прости… прости, Катюсю…
— Та годі тобі!

— Не кохав я тебе… — сипить старий. — Дурень… якби повернути час, усе б інакше було…
— Годі, Сашку. Кохав, по-своєму, але кохав. А то б ми з тобою шістдесят років прожили? Ось так…
— Ка-а-тю… діти…
— Їдуть, Сашку, їдуть. Вже й телеграму дала — то ж не я, а Ніна-поштарка написала. І Міші, і Толику, і Сергійку, і Світланці. До вечора всі будуть, а ти поспи. Я тобі бульйону наварю…

— Не треба… — шепоче. — Посидь із мною. Прости, Катю…
— Та я й не ображалась, Сашку. Ти мене прости — може, не вчепилась би в тебе, як кліщ, тоді б і твоє життя інакше склалось, рідний…
— Ні, Катю… — хитає головою. — Ні… доля, мабуть.

Мутна сльоза скотилася з його ока, покотився по зморшкуватій щокі, загубилась у складках старої шкіри.

До вечора зібралися діти — самі вже ледве не старі.
Міша, найстарший, сивий, як лунь. Солідний, спокійний — таким і змалку був. Бабуся його трохи боїться: Міша — професор, живе в Києві.
— Мішко, сину, усів сивого!
— Та так, мамо, роки беруть своє. Я вже дід, ти ж не забула, що стала прабабою? — дивиться уважно.
— Ой, як же, як же! Ось фотки — Таня, твоя Таня, присилала. Під склом все лежить.

Зліва скло — там усі ми, і ви маленькі, і наші батьки з татом, он дядько мій Грицько, Федько, братик, що з фронту не повернувся… Ні похоронки, нічого.
Баба й дід мої старенькі, тітки-дядьки Сашкові он. Брат його Сергій — ой веселий був! Як заграє «Гопака» — ноги самі в пляс ідуть!
А тут Митро, сусід наш, нове скло зробив — там уже молодь. І внуки, і правнуки тепер.

Тож, Мішку, не списуй ще матір!
— Та я й не списую. Живи довго. Поки ви живі — ми ще дітьми себе почуваємо…

Толик, брате, може, на рибалку?
— Можна? — обертається до матері.
— Та звичайно! — усміхається бабуся.

— Тату, годі вже витягуватись! — це вже Сергій, наймолодший. Досі жиластий, засмаглий, у джинсах ходить, пузо не відростив. Працює на великому кораблі, по світу плаває, завжди батькам щось привозить.

Старий слабо посміхається. Сергій завжди був його улюбленцем — такий самий буйний і веселий.
— Сергійку, сину… Мішко, Толику… А де Світланка?
— Я тут, тату, — виступає з-за братів. Маленька, худа — вилита матір у молодості.

— Доню… Простите мене, дітки…
— Та годі тобі, тату!
— Зав’язуй!
— Тату…
— Простите… недодав вам любові…
— Та ти це кинь!

— Дякуючи вам із мамою ми людьми стали. Наші діти в життя вийшли — теж завдяки вам.
— Та давай, вставай краще! — Толик говорить, баню треба лагодити. Світланка з мамою пельменів наліплять, а ми після лазні по стопці, закусимо пельменями…

Старий тепло усміхається.

Довге життя прожив. Усю дорогу себе корив — що з некоханою живе.
Що не наважився підійти до тієї, бажаної. Так і топтався біля її вікон. Десять кисетів тютюну викурив. Чекав…
Чого? Хто його зна. Може, думав — сама здогадається, вийде, за руку візьме.

Адже ж на вечірках переглядалися, рядочком сиділи — і дух перехоплювало! Чому не наважився? Чому не провів хоч раз? А вона ж дивилася, дивилася… Степано, дурню!

Діждався — знайшовся сміливець, і на танець запросив, і додому провів, і одружився швиденько.
Сашко теж був на тому весіллі. Невесела наНевесела наречена сиділа, не зводила з нього очей, а він стояв, немов прикований, і розумів — тепер усе втрачено.