Сусідка наполягає, щоб я позбулася троянд через її алергію

Сусідка вимагає, щоб я знищила свої троянди — у неї, бачте, алергія

Ця історія, у яку я сама досі не можу повірити, почалася досить мирно. Ми з чоловіком давно купили дачу в селищі на Вінниччині, але так і не знаходили чаху її облаштувати — постійно робота та клопоти. Навідувалися туди раз на місяць: то дах підправити, то замок замінити, і кожного разу відчували, що наш ділянка серед охайних, квітучих городів сусідів виглядає просто жалюгідно.

Найчастіше на це вказувала наша сусідка Наталя Сергіївна, самотня жінка років шістдесяти, з вічно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби жартома, зі штучною посмішкою: «Ну купили собі дачу, а жити в ній не живете. Аж настрій псується, як подивлюся на ваш пустир».

Що ж, ми терпіли. Але коли я нарешті пішла на пенсію, а чоловік узяв довгу відпустку, ми вирішили: годі відкладати, час серйозно взятися за ділянку.

Будинок виявився у непоганому стані — підфарбували стіни, помили вікна. А ось землю довелося буквально викопувати з-під сміття: десятки тачок сухих гілок, зіпсованого листя, іржавих відер та іншого непотребу. Ми попрацювали на славу. І знаєте, у мені раптом прокинулася мрія. Мені захотілося не просто порядку, а створити красу.

— А давай, — сказав чоловік, — посадимо троянди вздовж доріжки і біля південної стіни. Уявляєш, як гарно буде дивитися на них з веранди?

Ідея здалася мені чарівною. Ми поїхали до розплідника, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю їх посадили. Я хвилювалася, чи приймуться вони, адже ніколи раніше квітами не займалася. Але все пішло як по маслу. Троянди прижилися, пішли в ріст, випустили бруньки.

Я стала частіше бувати на дачі, а на початку літа й зовсім переїхала туди. І вперше за багато років відчула себе по-справжньому щасливою: тиша, природа, улюблена справа. Я не могла налюбуватися, як зеленіють кущики, як набрякають бутони. Все йшло чудово… поки мої троянди не досягли стадії, коли їх помітила Наталя Сергіївна.

Вона зайшла у гості несподівано — вперше за багато років. Увійшла, оглянулася, усміхнулася:

— Ну, нарешті ділянку в порядок привели. А то було боляче дивитися.

— Так, часу нарешті стало більше, — відповіла я стримано.

— А це що? — вказала вона на кущі.

— Троянди, — з гордістю сказала я.

— Прибери. Терміново, — пролунав холодний наказ.

Я оніміла. Подумала спочатку, може, я порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там. Але все виявилося набагато простіше.

— У мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Наталя Сергіївна. — Чхаю від них, очі сльозяться. Ти що, хочеш мене добити?

— Вибачте, але вони ж у мене на ділянці. Вас туди ніхто не змушує заходити.

— А повітря? Пилок? Думаєш, він знає кордони? Все до мене долітає. Не збираюся мучитися через твої квіти!

— Але це моя земля. Я нікому не заважаю.

— Заважаєш! — підвищила голос вона. — Прибирай. Інакше напишу скаргу. І не одну.

Скандал вийшов гучний. Вона пішла, грюкнувши каліткою. Я залишилася серед своїх троянд — збентежена, ображена. Витратила стільки сил, вклала душу, і тепер маю все знищити?

Ні. Я не відступлю. Ділянка моя, кЯ залишу їх тут, свіжими й запашними, як моє право на щастя.