Свекруха грає з малюком — я мию, готую та посміхаюсь…

Сьогодні знову була свекруха – погралася з дитиною та пішла задоволена. А я – готуй, прибирай, посміхайся…

Прочитала статтю «Я не хочу сидіти з онуками по вихідним» і зрозуміла – це ж про мене! Тема виявилася знайомою до болю, особливо для тих, хто опинився у ролі «господині дому з малюком і свекрухою під боком».

Моєму синові ще немає року. У нього є одна бабуся – мама мого чоловіка, Наталя Олексіївна. Колись актриса, тепер на пенсії, але з тією ж театральністю в кожному слові. Завжди підкреслює, як шалено любить онука. «Я завжди поруч, завжди готова допомогти!» – гарно звучить, але на ділі… зовсім не так.

Після виходу на пенсію у неї з’явилося чимало вільного часу. Тому вона приходить. Не щоб допомогти, не щоб дати мені перепочити – а «у гості». Причому завжди у вихідні, коли чоловік вдома. Любить, коли «вся родина разом». Інчайди бере з собою свекра, але він живе своїм життям – навіть сплять окремо.

Уявіть: дитина плаче, зубки ріжуться, животик болить, я вся на нервах, друга ніч без сну, виглядаю, мов привид. А мені кажуть: «Допомога їде!» – і цією «допомогою» виявляється елегантна Наталя Олексіївна з іграшками і пакетиком печива. Сідає у своє улюблене крісло, бере онука на руки, фоткається, цілує, сміється. Ніби нічого страшного, але я при цьому муся бути радушною господинею – зустрічати її з гарячою їжею, чистою підлогою, ідеальним порядком.

Спочатку мила підлогу перед її візитами, пекла тістечка, варила борщ. Потім зрозуміла – не витягую. Переклала частину справ на чоловіка. А він, бідолаха, після робочого тижня мріє лише про спокій. Але «мама їде» – і все. Кинь відпочивати, вимий ванну, прибери пил, витрі носик дитині.

Свекруха жодного разу не прийшла просто сказати: «Відпочинь, я посиджу з малим, йди поспи». Ні. Вона приходить розважитися. Пограла – і пішла. Якщо їй набридло – бере сумочку й виходить. Інколи навіть півгодини не висиджує. А в мене залишається гора брудного посуду, знервована дитина і жодного полегшення. Зате сусіди захоплюються: «Оце бабуся! Завжди поряд, така турботлива». Так-так… поряд – але не з тим, з ким треба.

Радили: «Не готуй. Не прибирай. Нехай бачить, як є». Але спробуйте – коли вона з осудом оглядає кожну пилинку, немиті чашки. Чоловік теж запитує: «Ну що, не можна раз на тиждень маму гарно прийняти?»

А я почуваюся винуватою. Ніби я егоїстка. Ніби я не хочу, щоб у дитини була бабуся. Але хіба це допомога? Це просто показова любов – на показ. Онучок, синок, родина! А потім – додому, до серіалів. А я лишаюся з брудними тарілками, безсонними ночами й зношеними нервами.

Справжня допомога – це коли бабуся бере онука до себе. Коли дає тобі справжній вихідний. А не влаштовує виставу у твоїй кухні. Так, вона не зобов’язана. Але й я – не покоївка, щоб кожну неділю влаштовувати прийом. Я – мати. Втомлена, невиспана, яка ледве тримається на ногах. І поки всі навколо розповідають, яка вона чудова бабуся, я просто мрію про один вихідний, коли ніхто не задзвонить у двері з коробкою цукерок і фразою: «Ну, як тут у вас справи?»

Дякую, що вислухали…