Свекруха, яка стала найкращим другом

Сьогодні важкий день. Чоловік мій, Степан, вдарив кулаком по столу, аж посуд підскочив. “Не смій так про мою матір! – кричав він. – Вона для нас усі життя корчується!”

“Корчується?” – я розвернулася від плити, тримаючи ложку для борщу. – “А твоя матуся знову ключі взяла та прийшла без дзвінка! А я в халаті, волосся нечесане! А вона мені лекцію про лад у хаті читає!”

“Та що з тобою коїться? Раніше ж матір любила…”

“Раніше дурна була! – мій голос тремтів від злості. – Думала, яка ж мені чудова свекруха дісталася. А виявилось, вона за кожним моїм кроком пильнує!”

Ярослава Степанівна зупинилася на порозі, чуючи це. В руках – торбинка з пампушками, спекла зранку, щоб діточок пожалувати. Серце стиснулося від болю. Невже дійсно заважає? Невже Любомира її так зненавиділа?

“Мамо?” – Степан обернувся, побачивши її. – “Довго стоїш?”

“Я…” – вона збентежено глянула на мене, потім на сина. – “Пампушки принесла. Із сиром, ваші улюблені.”

Я відвернулася до плити, плечі напружилися. Повисло важке, незручне мовчання.

“Мамо, йди сюди, – Степан присунув стілець. – Чаю вип’ємо.”

“Ні, я краще… додому піду, – тихо промовила Ярослава Степанівна, ставлячи торбинку на стіл. – Мабуть, невчасно прийшла.”

Повернулася і швидко пішла до виходу, намагаючись не показати, як болить. За спиною чула глухі голоси сина та невістки, але розбирати слова не хотіла.

Вдома Ярослава Степанівна сіла біля вікна з холодною чашкою чаю. Як так вийшло? Коли привів Степан Любомиру знайомитись, вона відразу її полюбила. Така гарна, скромна, з добрими очима. І Любомира тоді була щирою, кликала її мамою, питала порад у господарстві.

А тепер що? Невже вона дійсно пристає не до своєї справи? Може, справді часто ходить? Та ж вони за сусіднім двором, через стежину перейти. І онука побачити хочеться, свого Андрійка.

Телефон подзвонив ввечері. Любомира.

“Ярославо Степанівно, чи можу зайти? Сама…”

“Звісно, донечко, приходь.”

Любомира прийшла червона, заплакана. Сіла навпроти свекрухи, руки зціпила у кулачки.

“Хотіла вибачитися, – почала вона неспокійно. – За те що вранці… При Степані… Не треба було так.”

“Любомирочко, а що сталося? – Ярослава Степанівна нахилилась до неї. – Що тебе так засмутило?”

“Та все якось навалило, – вона втерла сльози рукавом. – На роботі скорочення, не знаю, чи залишать. Андрійко хворіє вже третій тиждень, лікарі мовчать. А Степан.. він не бачить, що я на нервах. Робота, дім, дитина… А тут ви йдете, а я не готова, не прибрана…”

“Ой, донечко моя, – Ярослава Степанівна пересіла ближче, обняла її за плечі. – Та що ти переймаєшся за прибирання? Я ж не чужа тітка, я рідня.”

“Ось у тому й річ, – всхлипнула Любомира. – У вас завжди ідеальний лад, готуєте чудово. А я поруч почуваюся нікчемною.”

Свекруха здивовано подивилася на неї.

“Любомирочко, та що ти? Яка нікчемна? Ти чудова дружина і матір. А дім… Та що той дім, коли дитина хвора і робота ось-ось втече?”

“Правда не судите? – Любомира підвела заплакані очі.”

“Та що ти, мила. Я сама через те саме пройшла, коли Степана ростила. Пам’ятаю, захворів він на вітрянку, гарячка під сорок, тиждень не спала. А моя свекруха прийшла, побачила немиті миски, та й давай мене лаяти
А потім ми з Ярославою Степанівною мовчки обнялися, відчуваючи як наболіла образа розтає в теплі нашої нової правдивої згоди.