Свекруха не визначиться: сумує за нами чи не зносить нас

Свекруха й сама не тяміє, чого хоче: вона скучає за нами чи на дух нас не переносить.

Минулий відпустковий тиждень я запам’ятаю, мабуть, довго. І не тому, що він був насиченим або казково приємним. А тому, що перша його частина — поїздка до свекрухи — виявилася справжньою перевіркою на міцність. Вона живе в Черкасах, ми в Києві, і після весілля бачилися ми лише раз — коли мене виписували з пологового. Чоловік на вiдвiдував її пару разів на рік — на день народження, але лише на день, без ночівлі. І тепер я чудово розумію, чому.

Двокімнатна квартирка свекрухи ледь вміщала їхню трійцю: її саму, вітчима чоловіка та його дорослу доньку від першого шлюбу. Тому раніше вона запевняла, що з радістю б нас прийняла, але місця немає. При цьому в кожній телефонній розмові клялася, як сумує за онукою, як шкодує, що ми далеко. Чоловік якось запронозив зупинитися в готелі — свекруха обурилася, заявила, що це «приниження» й «невідомо де» вона нас жити не дозволить.

За пару років донька вітчима переїхала до Львова, звільнивши кімнату, і свекруха почала нас активно кликати. Говорила: «Тепер точно зможете приїхати, Олесеньку хочу побачити, натішитися!» Ми довго узгоджували відпустки, підганяли момент, і ось — їдемо, очікуючи теплий прийом. І треба віддати їй належне: зустріч була дійсно щирою. Свекруха кинулася до онуки, засипала питаннями, обіймала, супопльовувала на кухні… Але радість тривала рівно дві години. Потім її немов підмінили.

За обідом почалися зауваження: ложки гудуть, дитина голосно просить додатку, колінкою шкрябає оббивку кухонного кута. Я спочатку подумала — може, їй погано, тиск, головний біль. Але, на жаль, все було в нормі. Просто контроль за нами увімкнувся на повну.

Вже до вечора я наслухалася нотацій: і воду ми витрагаємо, як олігархи, і світ марно палимо, і під душем стоїмо занадто довго, і холодильник відчиняємо «безкінечно», і взагалі — тупотіти по квартирі, виявляється, суворо заборонено. Я навіть не підозрювала, що ми — такі незручні гості й руйнівники ладу. Все, що ми робили, її дратувало.

Наступного дня я запропонувала чоловікові втекти — просто прогулятися, завітати до парку, віддихнути. Ми тихо, як мишки, вислизнули з квартири. Купили трохи продуктів, заглянули в кав’ярню. А повернувшись — почули від свекрухи, що вона, виявляється, страждала без Олесі, так хотіла з нею прогулятися… Але першим ділом наказала витерти взуття, хоча за вікном стояла спека. Чоловік, намагаючись згладити ситуацію, послухався, але за легку гримасу недоуміння отримав від матері докір: «У хаті має бути порядок!»

Обід пройшов у мертвій тишні. Навіть Олеся сиділа, мов причарована, ніби відчувала, що будь-яке її слово викличе новий потік «корисних» порад. Я спробувала внести трохи позитиву — запропонувала свекрусі прогулятися з онукою ввечері, а ми з чоловіком могли б сходити в кіно. Відповідь була різкою: «А я тепер повинна під вас підлаштовуватися? Думаєте, мені більше нічим зайнятися?»

Я ледь не подавилася. МовЯ лише гіпнотизувала вікно вагона, думаючи про те, що коли ми ще раз сюди повернемося, то, мабуть, тільки на похорон.