Свекруха: тужить за нами чи витримати не може?

Останній відпустковий час я, мабуть, запам’ятаю надовго. Не тому, що він був наповнений радістю чи пригодами, а тому, що перша його частина — поїздка до свекрухи — виявилася справжнім випробуванням. Вона живе в Чернігові, а ми — у Києві, і після весілля бачились лише раз, коли мене виписували з пологового. Чоловік навідувався до неї пару разів на рік, лише на день, без ночівлі. І тепер я чудово розумію чому.

У двокімнатній квартирі свекрухи ледве вміщувалися троє: вона сама, вітчим мого чоловіка та його доросла дочка від першого шлюбу. Тому раніше вона завжди казала, що із задоволенням би нас прийняла, але місця нема. При цьому у кожній розмові по телефону кленулася, як сумує за онукою, як шкодує, що ми далеко. Чоловік якось запропонував зупинитися у готелі — свекруха обурилась, сказала, що це “ганьба” й “невідомо де” вона нас жити не дозволить.

Через кілька років дочка вітчима переїхала до Києва, звільнивши кімнату, і свекруха почала нас запрошувати. Говорила: “Тепер точно зможете приїхати, хочу побачити Оленку, так радію!” Довго узгоджували відпустки, підганяли час, і ось — їдемо, очікуючи теплий прийом. Треба віддати належне: зустріли нас щиро. Свекруха кинулася до онуки, засипала питаннями, обнімала, метушилась на кухні… Та це щастя тривало рівно дві години. Потім її ніби підмінили.

За обідом пішли зауваження: ложки брязкають, дитина голосно просить додачі, коліном чіпляє оббивку кухонного куточка. Я спершу подумала — може, їй погано, тиск, голова болить. Але, на жаль, вона була абсолютно здорова. Просто контроль над нами увімкнувся на повну.

До вечора я вислухала повний набір настанов: і воду витрачаємо, як мільйонери, і світ марно палимо, і в душі стоїмо надто довго, і холодильник відкриваємо “без кінця”, і взагалі — топати по квартирі, виявляється, суворо заборонено. Я навіть не підозрювала, що ми — такі незручні гості й руйнівники ладу. Все, що робили, її дратувало.

Наступного дня я запропонувала чоловікові втекти — просто прогулятися, зайти до парку, подихати. Ми тихо, як миші, вислизнули з квартири. Купили щось до обіду, зайшли до кав’ярні. А повернувшись — почули від свекрухи, що вона цілих півдня страждала без Оленки, так хотіла з нею погуляти… Але першою справою наказала витерти взуття, хоча на вулиці була спершу суха спека. Чоловік, намагаючись згладити ситуацію, підкорився, але за легку гримасу недоуміння отримав відповідь: “У домі мусить бути порядок!”

Обід пройшов у похмурому мовчанні. Навіть Оленка сиділа тихо, немов відчувала, що будь-яке її слово викличе новий потік “цінних” порад. Я спробувала додати трохи позитиву — запропонувала свекрусі погуляти з онукою ввечері, а ми з чоловіком могли б сходити до кіно. Відповідь була різкою: “А я тепер маю під вас підлаштовуватися? Думаєте, мені більше нічим зайнятися?”

Я ледь не поперхнулася. Мовчки подивилася на чоловіка — він уже все зрозумів. Після вечері ми вирішили поїхати раніше. Чоловік лише сказав: “Схоже, ми їй все-таки заважаємо”. Ми обміняли квитки, залишилися ще на пару днів — із ввічливості. Свекруха, дізнавшись про від’їзд, почала голосити: “Так мало часу провела з онукою…” Нагадувати їй, що ініціатива спілкуватися йшла лише від нас, а не від неї, я не стала.

Завершенням була сцена в день від’їзду. Свекруха ходила по квартирі з виглядом трагічної героїні й зітхала так, ніби ми рознесли її дім. ЯкВиявилося, жінка просто боялася, що їй доведеться прати постільну білизну після нас.