Свекруха впевнена, що має рацію

**Щоденниковий запис**

Свекруха вирішила, що знає краще.

Олена здригнулася від різкого дзвінка. На екрані – «Ганна Іванівна». Це вже до третього разу за ранок. Вона глибоко вдихнула, набралася силами й підняла трубку.

— Так, Ганно Іванівно, слухаю.

— Оленко, чому не береш? — у голосі почувся докір. — Дзвоню та дзвоню!

— Кашу варила для Софійки, руки були зайняті, — збрехала вона, хоча просто не хотіла знову обговорювати, як погано вихована її дитина.

— Знову ця каша! Я ж казала – діти мають їсти м’ясиво! Мій Андрійко на м’ясі виріс, ось який кріпкий! А твоя Софійка – ніби вітер здує.

Олена закрила очі й до п’яти порахувала. Лікар казав, що дівчинка розвивається нормально. Вона просто в батькову роднічку – тоненька.

— Ганно Іванівно, ми їй до м’яса й тефтелі готуємо сьогодні.

— Ось і добре! Я тому й дзвоню. Привезу вам борщику, на кісточках, як Андрій любить. І котлет наготувалась. А то з твоїми тефтельками…

У дотепері «тефтельки» звучав такий відвертий сарказм, ніби вона годувала дитину отрутою.

— Не турбуйтеся, у нас усе є.

— Яка турбота? Бабуся до онуки завітати хоче! Хіба заборониш?

Таке питання, що будь-яка відмова здасться грубістю.

— Звісно, завітайте, — здалася Олена.

Після розмови вона приту́лила чоло до холодного віконного скла. За вікном кружляли сніжинки, осідаючи на голих гілках. Листопад був сирим і сірим.

— Мамо, з ким ти говорила? — із кімнати визирнула Соня, тримаючи свого потертого плюшевого ведмедика.

— Бабуся Ганна приїде сьогодні, — усміхнулася Олена, намагаючись звучати радісно.

— Вона знову казатиме, що я погано їм? — насупилася дівчинка.

В Олени заболіло серце. Навіть дитина помічала цю постійну критику.

— Бабуся просто дуже любить тебе й хоче, щоб ти була здоровою.

Соня не переконалася, але кивнула й пішла гратися.

Олена взялася за прибирання. Вони з чоловіком любили творчий безлад, але перед візитом свекрухи квартира мала виблискувати. Інакше почула б: «У такій хаті й мікроби заведуться».

За дві години вона вимила підлогу, протерла пил і навіть спекла яблучний пиріг – єдине, що свекруха завжди хвалила.

Андрій мав повернутися з роботи до обіду. Вони обоє працювали віддалено – він програмістом, вона дизайнеркою. Але сьогодні у нього була важлива зустріч.

У двері подзвонили рівно о другій. Ганна Іванівна була пунктуальною, як швейцарський годинник.

— Ось і я, невісточко! — свіжа й бадьора, свекруха увійшла, навантажена пакетами. — Де до мене принцеса?

Соня несміливо визирнула з кімнати.

— Іди сюди, серденько! Бабуся гостинців принесла!

Дівчинка підійшла й по-дитячому простягнула ручку.

— Це дорослі дівчата так роблять, — свекруха обняла її. — А бабусі просто кажуть «привіт».

Олена закатила очі, коли та не бачила.

— Давайте я допоможу з пакетами.

— Так, так, неси на кухню. Я стільки всього наготувала! Андрійко має їсти нормально, а не чим попало.

На кухні свекруха відразу взялася за командування:

— Де ваша каструля? Ні, не оцю, а добру! І хліб чому в холодильнику? Так його псувати не можна!

Олена терпляче подавала посуд. За шість років шлюбу вона звикла, що його матір завжди знає, як «правильно».

— Сонечка зовсім бліда. Ви її гуляєте? Вітаміни даєте?

— Так, гуляємо й даємо те, що лікар призначив.

— Та що вони знають, ці молоді лікарі! — фуркнула Ганна Іванівна. — За моїх часів дітей із ранку до вечора на вулиці тримали!

Олена мовчала, хоча могла бнагадати, що її чоловік у дитинстві постійно хворів.

— Я пиріг спекла. Будете чаю?

— Спочатку обід. Все має бути нале до ладу.

Як на замовлення, у передпокої клацнув замок.

— Ось і він! — оживилася свекруха.

Андрій увійшов, здійнявши брови.

— Мамо? Ти чому не попередила?

— Я ж Оленці зранку дзвонила!

Олена винува до усміхнулась. Вона забула повідомити чоловіка.

— Привіт, мам. Як справи?

— Та які то справи… Тиск скаче, ноги болять. Але я ж не скаржусь!

Ця фраза була зі стандартного набору.

— Роздягайся, обід грітиму.

Андрій кинув дружині вибачливий погляд.

За обідом Ганна Іванівна згадувала, яким генієм був Андрійко:

— У чотири роки вже читав! А вірші які знала – заслухатися! Софійко, а ти вірші вчиш?

Дівчинка мовчала, копошачись у тарілці.

— Вона багато знає, — підказала Олена. — Сонечко, розкажи бабусі про зайчика.

— Не хочу.

— Бачиш, Андрію? — зідвигнула руки бабуся. — Дівчинка зовсім некомунікабельна. Треба до садка віддати!

— Мам, ми вже обговорювали. Віддамо пізніше.

— У нашому дитинстві такого не булоСоня сховала обличчя у маминій спідниці, і Олена зрозуміла, що наразі найважливіше – це просто бути поряд, обнявши свою дитину, навіть якщо за вікном все ще кружляв сніг, а в житті були моменти, коли до ідеалу було так далеко.