Світанок нового дня

Світанок нового життя

Соломія прожила з Дмитром п’ять років, але так і не почула запрошення під вінець. Дівчина була майстринею господарювати, завжди сяяла чистотю. Лагідна, ніжна. Та останнім часом відчула, що між ними виріс крижаний мур. Вірніше — хололів сам Дмитро: частіше мовчав, уникав розмов. Після вечері вмикав телебачення, занурюючись у серіали.

На її пестощі відповідав бурчанням: «Втомився, дай спокій».

— Слухай, Галю, — ділилась Соломія з сестрою, — що це може бути? Така холодність — вже другий місяць…

— Ви взагалі разом? — перевірила сестра.

— Рідко… Але навіть це не зігріває його, — зітхнула дівчина. — І що я тільки не робила: вареники, вечері при свічках… А він наче оцеків. Невже кохання згасло?

— А ти відчуваєш — чи є хтось інший? — допитливо подивилась Галина.

— Звідки знати? Після роботи додому йде. Та мені від цього не легше.

— Може, днем бавиться? На обідній перерві чи з колегами… Чужа душа — темний ліс, — замислено промовила сестра. — Чому б не поговорити відверто? Ви ж не подружжя. Можливо, вважає, що має право шукати інших.

— Думаєш? — у очах Соломії блиснули сльози. — Як так можна? Адже я нічого поганого…

— Годі, не ридай. Ти ж красуня, господарка — знайдеш собі чоловіка, поки молода. На твоєму місці я б вияснила все одразу. Краще гірка правда, ніж вічні сумніви.

Того ж вечора Соломія, ледве стримуючи тремтіння, промовила:

— Якщо я тобі набридла — йди. Не триматиму, хоч і кохаю…

— Звідки таке взяла? — почав Дмитро, але завмер, побачивши її обличчя, мокре від сліз.

— Ось ще, істерик не вистачало… — він нервово почав збирати речі. Дівчина стояла наче приголомшена. Не вірила, що коханий — хоч і без печатки — так легко покине її.

Він кидав випрасуванi сорочки у спортивну сумку, одягнувся й, не озираючись, відчинив двері.

— Дмитре! — не витримала вона. — І це все? Жодного слова? П’ять років…

— Що казати? Ти вже все вирішила. Так, між нами кінець…

— *Ти* більше не кохаєш… — поправила Соломія. Але він вийшов у коридор. Вона вибігла за ним:

— В тебе інша? Чому не сказав? — крикнула в спину, що зникала сходами.

— Нікого. Просто… ти — мій минулий день. Розумієш? Тупик. Кохання померло. Ось і все.

— Минулий день? — слова вдарили наче долонею. Вона ледве дихала, тікаючи у квартиру.

— Як старе плаття викинув… П’ять років молодості… — дівчина тремтіла. Вона сподівалась, що в нього проблеми на роботі, що допоможе… А вийшло — вона лише «вчорашній день».

Соломія захлеснулась журбою, захворіла. Лихоманка й туман у голові не відпускали. Перед очима стояв Дмитро з його байдужим поглядом — наче вона була винна у всьому.

— Годі, сестро, не муч батьків, — кожного дня нагадувала Галина. — Світ не ним єдиним тримається. Ти не перша, не остання. Прийду — зробимо ремонт. Найкращий лікар від журби.

— Дякую, Галю… — слабко посміхалась дівчина.

До весни сестри переклеїли шпалери, змінили занавіски, купили новий сервіз.

— Оце краса! — сміялась Галина. — З новим ремонтом — у нове життя. Сум — найтяжчий гріх. Радій, що живі. Решта — дрібниці.

Соломія кивала, ставлячи на стіл пиріг із грибами.

— Мене годують, як індичку! — жартувала сестра. — Згоден на дієту після весілля. Ти ж умілиця, не сумуй.

Дівчина поволі звикала до змін. Щоб заповнити порожнечу, записалась на йогу, відвідувала літературні вечори з сестрою.

Два роки промайнули у роботі. Соломію підвищили, вона їздила на семінари до Києва, надихаючись новими ідеями.

У її житті з’явився Богдан — місцевий поет, чиї вірші інколи друкували у їхній газеті. Стрункий, в окулярах, у вицвілій шапці — він частіше заходив до редакції, завжди знаходячи привід поговорити. Нарешті запросив на каву — «обговорити нову збірку».

— Ваша думка для мене важлива, Соломієчко, — червонів він. — Ви чудовий фахівець… і людина.

— Звідки знаєте? — сміялась вона.

— В очах читаю… — усміхнувся Богдан.

В кав’ярні вони просиділи до пізньої ночі. Дівчина відкрила для себе тонкого лірика, чиї рядки переплітали щирість і дотепний гумор.

— Як вам вдається вплітати сміх у такі ніжні строфи? — дивувалась вона. — Тепер я ваша шанувальниця. Приносьте більше — видамо цілу книгу!

— Дякую… Та я приходжу не заради публікацій, — він наважився подивитись їй у вічі. — Ви… чарівна. Якщо дозволите — хотів би бачитись частіше.

Соломія мовчала. Відчувала його почуття давно. Богдан перетворювався на збентеженого хлопця кожного разу, коли бачив її. Коли він зникав на кілька днів, вона непомітно сумувала.

Тепер же, після його слів, їй захотілось притулитись до цього дивака, зробити обох щасливими. Він взяв її долоню, торкнувшись губами.

— Богдане… Не поспішаймо.

— Як скажеш, Соломієчко. Можна на «ти»? — його обличчя сяяло.

— Можна… Бодю.

За місяць знайомства вона запросила його на 8 Березня. Сервірувала стіл під «Океан Ельзи», танцюючи у вишиваному фартушку.

У двері подзвонили. «Завчасно…» — подумала вона, але відчинила. На порозі стояв Дмитро з трояндами.

— Ти? — здивувалась Соломія.

— Запросиш увійти? — він протягнув квіти. — Похорошіла…

— Навіщо прийшов? — голос задрижав. Вона здивувалась, не відчувши ні тіні колишніх почуттів.

— Привітати. Ми ж не чужі, — він зазирнув у кімнату. — Гостей чекаєш? Пахне твоїм грибним пирогом…

— Поздоров — і йди. Мені час. Чекаю… коханого.

— Отак от… — Дмитро скривився. — Хто він?

— Людина, яка мене цінує. Мій… завтрашній день.

— Злість не краси́ть. Навіть не спитаєш, як я…

— Мені байдуже. Ти тоді теж нічого не пояснив.

Вона зачинила двері, притулившись до стіни. «Звідки виліз? Три роки мовчання — і раптом…»

Дмитро спускався сходами, коли назустріч йшов стрункий чоловік із мішками солодощів. Богдан усміхнувся, піднімаючись до її квартири.

«Оце твій «завтрашній день»? Нічого особливого… Дурень у шапці», — подумав Дмитро. За два роки він змінив трьох коханок, але жодна не наблизилась до серця. Пив частіше, вирішивши ніколи не одружуватись. «Нічого, — втішав себе. — Мені лише тридцять, жінок повно…»

А Соломія й Богдан влаштували весілля з колядами й вишиваними рушниками.

— Не мала щастя — та лихо допомогло, — шепнула на вінші Галина. — Якби не Дмитро, не зустріла б Бодю. Він тебе обожнює!

За рік у них народився син. Богдан писав вірші, сповнені сонячних нот — про кохання, дитячий сміх і новий світанок.