«Сил на турботу про матір немає, а от судитися вистачає!»

Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона виховувала мене, вчила життю, гладила мої коліна, коли я падала, і пригортала до себе, коли мама знов зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була в дорозі — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не лишалося ні сил, ні бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з парою слів і чужим байдужістю в очах, і знов зникала.

А бабуся… Бабуся була всім. Вона була мені і матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла та поїхала вчитися до Києва, бабуся лишалася моєю найріднішою людиною. Та на біду, доля розпорядилася інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй терміново знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Але щоразу чула у відповідь стогони та скарги:

— Я сама ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й не уявляєш, як мені важко. Може, я інвалідом стану!

Слухаючи це день у день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, якось тихо промовила:

— Це вона собі на майбутнє алібі будує. Щоб потім ніхто не докорив, що за матір’ю не доглядала. Бач, сама була «хвора» і не могла.

І справді, мама раз у раз наголошувала на своїй «немочі», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через кілька років пішла з життя — сталося неймовірне. Мама, раптом набравшись сил і забувши про всі хвороби, кинулася до суду. Мовляв, її донька скористалася станом бабусі, та була «не при собі», тому й заповіт, і дарчу треба анулювати. І що почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як вона це все тягне: адже ще зовсім недавно казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.

З кожним днем я все більше дивувалася: скільки ж у ній злости та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, дівчина двадцяти років, намагалася витягнути догляд за лежачим чоловіком без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала у трубку та зітхала, як їй погано. А за sgраз — жвава, активна, бойка. Вже всім на вуха навішала локшини, ніби її бідну матір позбавили спадщини, ніби її обдурили, зрадили, залишили без даху.

Та жодного дня вона біля тієї самої бабусі не просиділа. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліку не купила. Все було на мені. Тільки я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала у непритомність, як просила води серед ночі. Тільки я чула її останній подих, тримала її холодніючу руку, плакала біля її голови…

Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі й сказала:

— Я не хочу, щоб твоя мати щось отримала. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.

Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю комусь, навіть власній матері, топтати волю людини, яка дала мені все. Я повинна це відстояти — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.

Нехай мама подає до судів, розповідає казки знайомим, розігує трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.