Сила братства чоловіків

**Чоловіча дружба**

Олексій зупинив «Богдан» біля торговельного центру. Виходити з теплого салону не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, який перейшов у дощ, а за ніч підморозило, подув холодний вітер, і смерзлий сніг перетворився на крижаний настил, на якому ковзалися перехожі.

Завтра у мами день народження, а з покупкою подарунка Олексій затягнув до останнього. У великому магазині точно знайдеться щось відповідне.

Він вийшов із машини, і перший же порив вітру розкрив його куртку, відкинув один кінець шарфа назад. Притримуючи половини, він замкнув авто й крокнув у бік будівлі, як раптом ковзнувся та ледь не впав. Лід ще не встигли посипати піском, а на нього — модельні черевики без протектора.

Ледь добравшись до дверей, він увійшов у торговий центр і з полегшенням зітхнув. Вже збирався йти до відділу шарфів, але згадав, що торік уже дарував мамі хустку.

— Льоха, привіт! — почув він радісний вигук біля вітрини ювелірного магазину.

Поруч стояв Ігор, його давній найкращий друг, і, як виявилося, єдиний.

— Дивлюся — чи не ти? Скільки ж ми з тобою не бачилися? Виглядаєш відмінно, одяг закордонний.

— Привіт. Так я тільки приїхав, — збентежено та трохи провинувато сказав Олексій.

— А я ось недавно згадував тебе. Давай сядемо десь у кав’ярні, — запропонував Ігор.

— Я тільки за подарунком заскочив, — відповів Олексій.

— Постривай, у Ганни Степанівни ж на днях день народження, так?

— Невже пам’ятаєш? — оживився Олексій. — Завтра. Дотягнув до останнього, ось і приїхав…

— Гаразд, вибирай, не заважатиму. Я вже все купив, — Ігор показав на пакети в руках. — Але щоб на днях зустрілися, угода? Ось, візьми. Буду чекати. Не подзвониш — з-під землі дістану, — пообіцяв Ігор і простягнув Олексію візитку.

Вибираючи матері сережки, Олексій весь час думав про несподівану зустріч, дарма докоряючи себе, що поводився як дурень, ніби й не дуже зрадів Ігорю. Та ні, зрадів ще як, просто збентежився від несподіванки.

Він вибрав сережки, ліз у кишеню за карткою — і з подивом виявив там Ігореву візитку. Оце так, заступник директора будівельної компанії «Новий дім».

— Ой, вибачте, — Олексій помітив, що дівчина терпляче чекає, поки він оплатить покупку. — Друга випадково зустрів, сто років не бачились, уявіть?

Олексій розрахувався та поїхав додому, думаючи про друга…

***

Вони опинилися поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. У обох були однаково щасливі й трохи налякані обличчя. Коли парами пішли до школи, не домовившись, взялися за руки. У класі сіли за одну парту.

Так почалася їхня дружба. Бувало, сварились — без цього нікуди, — але швидко мирились. Та й сварки були дрібні, дурні. Ігор завжди першим простягав руку для примирення.

Навіть коли після школи обирали різні університети, не сперечалися, хоча й не хотілося розлучатись. Розуміли: кожен піде своєю дорогою. Але дружити й бачитись їм ніхто не забороняє. Все залежало лише від них.

Ігор вступив до політеху, а Лесь — на факультет іноземних мов. Бачились тепер не кожного дня, але на вихідних обов’язково зустрічались — й не могли наговоритись.

Ігор навчався на машинобудівному, де дівчат було обмаль. А на факультеті Леся — навпаки, справжній дівочий квітник. Очі розбігалися, дивлячись на красунь. А от хлопців було значно менше, і кожен із них користувався увагою.

Лесе подобалася лише одна — невисока й жвава Мар’яна. Здавалося, вона взагалі не вміла сумувати. В очах у неї ховалися смішинки, готові виплеснутись і заразити сміхом усіх навколо. Легка, повітряна, з довгими кучерявими волоссям. Лесь не міг відірвати очей.

Він довго не наважувався підійти. Одного разу все ж підійшов і попросив допомогти з перекладом.

— Сказав би просто, що хочеш познайомитись, — Мар’яна подивилася на нього смішним поглядом.

— Хочу… Хочу провести тебе після пар. Можна? — саме так і вирвалося в Леся.

— Проводи, — легко погодилася вона, подарувавши йому посмішку.

Вони йшли весняним містом, і нікого навколо не було щасливішого за Леся. Серце мало не вистрибувало з грудей. Та що там навколо — у всій Всесвіті не існувало щасливішої людини. Потім він майже до півночі згадував кожен її погляд, кожну усмішку, а от слів не пам’ятав зовсім. Ледь дочекався ранку, щоб побачити її знову.

Він провожав її майже кожного дня. Прохолодний квітень змінився літньо теплим травнем. А Лесь все не наважувався поцілувати Мар’яну. Незабаром закінчаться заняття, після сесії вона поїде з батьками на південь, потім до бабусі в інше місто — і залишиться там до кінця літа. Думаючи про це, його охоплював жах.

Останнім шансом зробити крок у їхніВони знову стояли біля тієї самої школи, де колись взялися за руки, і зрозуміли, що дружба їхня — назавжди.