Син почав скаржитися на життя, але я стою на своєму

Вчора мені знову подзвонив син і почав скаржитися на життя. Я одразу зрозуміла, чого він хоче, але моє рішення було незмінним.

Я — мати трьох дітей: у мене два сини і дочка. Всі вже дорослі, і я чекаю онуків, хоча розумію, що спершу вони мають створити свої сім’ї. Але зараз усе інакше — модно жити в партнерстві, затягуючи з шлюбом, розтягуючи побудову сім’ї на роки. Я завжди думала, що моя головна задача — поставити дітей на ноги, дати їм крила, щоб вони стали самостійними, а вже тоді зможу відпочити і пожити для себе. Але ні! Цей спокій так і не настав. Я досі розриваюся від занепокоєння за них. Чому все на мені? Бо я вийшла заміж за інфантильного чоловіка, який не міг подбати ні про себе, ні про дітей, залишаючи мене саму тягнути цей візок.

Розповім все по черзі. Мій старший син, Олексій, дивиться на сімейне життя скептично і поки що навіть не думає одружуватися. Молодша, Оксана, довго перебирала женихів, кидала їм голови, але робила це розумно, не гублячи свою власну. Тепер вона знайшла свою людину, і вони два роки живуть разом у невеликому місті під Полтавою, залишилось тільки розписатися. За Оксану я майже спокійна, вона знає, чого хоче.

А ось середній син, Дмитро, додає мені сивого волосся і безсонних ночей! Ще на студентській лаві він з’їхався з дівчиною. “Мамо, я женюся!” — радісно оголосив він. Але його “любов усього життя”, Наталія, виявилася хитрою лисицею: замахала хвостиком, витягла з нього гроші — і з мене також, — а потім залишила заради іншого. Це було як грім серед ясного неба для мене. Вони знімали квартиру, щоб жити разом, але грошей вічно не вистачало. “Мамо, немає чим платити за житло!” — дзвонив він щомісяця, голос тремтів від відчаю. Я питала: “Чому ви обоє не платите?” А він: “У Наталії немає грошей, вона копить на подарунок матері”. І я допомагала — пересилала йому кошти, щоб він не кинув навчання, щоб не впав під цим тягарем.

Коли Наталія пішла, я вирішила: нехай це буде для нього уроком. Під моїм строгим наглядом Діма закінчив інститут, отримав диплом і, як мені здавалося, трохи порозумнішав. Але ні! Дурні вчаться на чужих помилках, а розумні — на своїх, і то лише з третього разу. І ось з’явилася Олеся. “Мамо, вона така, така! Вона найкраща у світі!” — твердила він, сяючи очима. На перший погляд, дівчина здавалася розсудливою, господаркою. Я навіть радо заспокоїлася — можливо, хоч ця його не підведе? Вони переїхали до іншого міста, зняли квартиру, щоб жити окремо. І все повторилося: грошей знову не вистачало.

Діма тоді вже отримував пристойну зарплату — деякі сім’ї з дітьми живуть на такі гроші цілий місяць! Але для двох дорослих цього було «мало». Олеся могла не працювати півроку, а то й рік: то їй важко знайти місце, то здоров’я підводить, то колектив не «її». Так вони і живуть у цьому «партнерстві» п’ять років. І всі ці роки я регулярно висилала сину гроші. Невеликі суми, але висилала! Я розумію, що вже давно пора було його відучити, але щоразу, коли він дзвонив зі скаргою: “Мамо, навіть на хліб немає!”, моє серце розривалося. Це ж мій син, моя кров! Як могла я сказати “ні”?

Я намагалася відкрити йому очі, кричала в слухавку: “Діма, це ненормально! Як можна так розтринькувати бюджет? Куди йдуть гроші? При нинішніх цінах вам повинно вистачати з лишком!” А він у відповідь: “Знаю, тобі Олеся ніколи не подобалася!” Мій син не чує мене, наче я говорю зі стіною. Що робити? Я гублюся, а тривога гризе мене зсередини.

Вчора він знову подзвонив. Голос втомлений, майже зламаний: залишив роботу, нову ще не знайшов, не знає, як жити далі. Його дівчина — чи вже дружина? — зараз працює, заробляє. Але ось парадокс: гроші Дмитра — це «спільні» гроші, а гроші Олесі — тільки її, і витрачає вона їх винятково на себе. Серйозно, що це за життя таке? Я слухала його ниття і вже знала, до чого він веде. Він знову попросить «хоч трохи» грошей, щоб пережити цей місяць.

Але я сказала собі: досить! Твердо, як вирок. Нехай розбираються самі. Нехай Олеся його підтримає, або нехай він нарешті прозріє і побачить, з ким пов’язав своє життя. Моя чаша терпіння переповнена. Я більше не можу бути їхнім вічним рятівним колом. Серце нуде, сльози навертаються, але я стулила зуби і вирішила: не дам жодної копійки. Тепер я прошу поради: як мені витримати це? Як не зриватися, коли він знову дзвонить зі скаргами? Як утримати своє слово, коли материнська любов кричить: “Допоможи йому”? Я хочу, щоб мій син став чоловіком, а не хлопчиком, що чіпляється за мою спідницю. Допоможіть мені знайти сили!