Сирота стала доглядальницею для добродушної бабусі та встановила камеру ‘на всяк випадок’…

Лена стояла перед похилим будиночком, стискаючи в руці зім’ятий папірець з адресою. Вітер пестив її шию, граючись із легкою курткою, а всередині було порожньо як у вікнах цього покинутого житла. Двадцять років у дитячому будинку, а тепер вона тут самотня, з малесеньким валізком і жменею грошей. Що далі Лена не знала.
Будинок виглядав так, ніби його покинули ще минулого століття. Провалений дах, ставні, які трималися на чесному слові, скрипуче, небезпечне ганок під ногами. У дівчини заболіло в грудях. Невже це все, що їй дісталося після двадцяти років життя без роду?
Раптом скрипнула сусідська калітка. На стежину вийшла літня жінка у барвистому халаті. Помітивши Лену, вона зупинилася, прискіпливо подивилася на дівчину й рішуче підійшла.
Що ти тут стоїш? промовила вона з турботою. Застудієш. Жовтень за вікном, а ти майже без верхнього одягу.
Лена дістала блокнот і написала: *«Мені віддали цей дім. Я з дитбудинку. Я німа».*
Жінка прочитала й сумно зітхнула:
Ох, біднесенька! Я Маргарита Андріївна. А тебе як?
*«Лена»* вивела дівчина нерівними літерами.
Іди до мене, зігрієшся, чаю вип’єш. А завтра подивимося на твій будинок може, щось полагодять. У селі є чоловіки, допоможуть.
У хаті Маргарити Андріївни пахло свіжими пирогами й затишком. Жовті фіранки, вишиті серветки, квіти на вікнах усе тут дихало теплом, якого Лена ніколи не знала. На стіні висіло фото чоловіка у міліцейській формі.
Це мій син, Євген, пояснила господиня, помітивши її погляд. Дільничний. Добрий хлопець, тільки рідко вдома. А ти, доню, як житимеш? Робота потрібна?
Лена кивнула й написала: *«Дуже. Будь-яка. Вмію прибирати, готувати, доглядати за людьми».*
Слухай, є в мене знайома Валентина Петрівна. Старенька, їй потрібна доглядальниця. Рідня є, та не дуже допомагає. Більше користі хочуть, ніж дають. Хочеш до неї? Даду адресу, поясню, як знайти.
Будинок Валентини Петрівни був великим, але занедбаним. Облуплена фарба, зарослий сад, розкидане сміття. Двері відчинила жінка років сорока з втомленим і злим виразом обличчя.
Ви доглядальниця? оглянула вона Лену. Я Ольга, онука. А це Артем, чоловік.
Чоловік у кріслі з пляшкою пива лише ліниво кивнув, не відводячи погляду від телевізора. Від нього несло алкоголем.
Роботи багато, продовжила Ольга, запалюючи сигарету. Бабуся ледь з ліжка встає годувати, мити, прибирати. Нервова вона, може й лаятись. ПлатЛена обійняла Валентину Петрівну, і вони разом подивилися в темряві на зірки, знаючи, що тепер їхнє життя наповнене світлом і надією.