Сирота стала доглядальницею для доброї бабусі і встановила камеру “на всякий випадок”…

Лена стояла перед похилим будиночком, стискаючи в руці зім’ятий папірець з адресою. Вітер пестив шию, граючись з її легкою курткою, а всередині було порожньо як у вікнах цього занедбаного житла. Двадцять років у дитячому будинку, і ось тепер вона тут, сама, з маленькою валізою та жменею грошей. Що далі Лена не знала.
Дім виглядав так, ніби його покинули ще минулого століття. Дах провисав, віконниці трималися на чесному слові, ґанок небезпечно скрипів під ногами. Дівчина відчула, як очі наповнюються сльозами. Невже це все, що їй дісталося після двадцяти років життя без родини?
Раптом заскрипіла сусідська калітка. На вузьку стежку вийшла літня жінка у різнокольоровому халаті. Помітивши Лену, вона зупинилася, пильно подивилася на дівчину й рішуче підійшла.
Чого ти тут стоїш? спитала вона з турботою. Застудишся ж. Холодно, жовтень на дворі, а ти майже без верхнього одягу.
Лена дістала блокнот і швидко написала: «Мені дали цей дім. Я з дитбудинку. Я не розмовляю».
Жінка прочитала й співчутливо зітхнула:
Ох, бідна дитино! Мене звати Маргарита Андріївна. А тебе?
«Лена», відповіла дівчина, виводячи нерівні літери.
Та чого ж ти на морозі стоїш! Ходімо до мене, зігрієшся, чаю поп’ємо. А завтра подивимося на дім, може, щось і полагодимо. У селі є чоловіки, допоможуть.
У домі Маргарити Андріївни пахло свіжими пирогами та затишком. Жовті фіранки, вишиті скатертини, квіти на підвіконнях усе тут дихало теплом, якого Лена ніколи не знала. На стіні висіло фото молодого чоловіка у міліцейській формі.
Це мій син, Євген, пояснила господиня, помітивши дівочий погляд. Дільничний. Гарна людина, тільки вдома рідко буває. А ти, дитинко, як житимеш? Робота потрібна?
Лена кивнула й написала: «Дуже потрібна. Будь-яка. Вмію прибирати, готувати, доглядати за людьми».
Слухай, в мене є знайома Валентина Петрівна. Зовсім старенька, їй потрібна сидлка. Рідня є, та не дуже допомагає. Більше хочуть, ніж дають. Може, до неї підеш? Адресу дам, поясню, як знайти.
Будинок Валентини Петрівни був великим, але занедбаним. Облуплена фарба, зарослий сад, у дворі валявся непотрібний мотлох. Двері відчинила жінка років сорока зі стомленим і злим обличчям.
Ви сидлка? спитала вона, оглядаючи Лену. Я Ольга, онука. А це Артем, чоловік.
Чоловік у кріслі з пляшкою пива ледве кивнув, не відводячи погляду від телевізора. Від нього пахло алкоголем.
Багато роботи, продовжила Ольга, запалюючи цигарку. Бабуся майже прикута до ліжка годувати, мити, прибирати. Нервова вона, може й лаятиметься. Платитимемо три тисячі на місяць, їжа що знайдемо. Підходить?
Лена показала блокнот: «Підходить. Я німа, але все розумію й робитиму акуратно».
Німа? Ольга переглянулася з чоловіком. Ну, може, і краще. Ні з ким не базікатимеш, ні на що не скаржатимешся. Ходімо, познайомлю з бабусею.
Валентина Петрівна лежала у напівтемряві, завішена шторами кімната пахла ліками та застоєм. Її тіло було знесилене, погляд сповнений болю й самотності. Лена непомітно стиснулася всередині, побачивши цю безнадію.
Бабулю, це Лена, буде доглядати за тобою, голосно оголосила Ольга. А ми з Артемом на тиждень їдемо. Влаштовуйтесь як зможете.
СтароЛена обняла Валентину Петрівну, а та прошепотіла: “Дякую, що подарувала мені нове життя, дитинко.”