Та ну, це не проблема!

— Та ну перестаньте, яка це біда…

Зіткнулася в коридорі з Оленою, нашою фінансовою директоркою, вона похизувалася картонною коробкою.

Я питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені у заторі подарував старий друг (на коробці напис: «Медична техніка»).
— Це на що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що й сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він щиро зрадіє. Ми познайомилися у 98-му. В мене тоді були великі проблеми із машиною. Молодою була, дурною і купила собі Тойоту у перегонника, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення ліве, ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам на дорозі вигребла з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Коротше, машина дорога, а тепер її лише на запчастини…
Заїхала у свій двір, припаркувалася біля сміттєвих баків, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік з лопатою в оранжевій жилетці вибачається і весело каже:

Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми якраз тут будемо перед сміттєзбірником майданчик асфальтувати. А чого ви плачете, щось сталося?
Тут я хотіла послати його подалі і закрити вікно, щоб асфальтом так не смерділо, але сама не знаю чому, в двох словах переповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та ну перестаньте, яка це біда, головне, щоб всі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, не пригостите?

Я розсердилася на себе, що поділилася своєю бідою з дорожнім працівником і на його нахабність, але машинально простягнула йому рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один для напарника, нас же двоє…
Я була шокована від такої нахабності, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила ридати, вже нікому не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував номер телефону і додав: Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і, напевно, вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сизому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі не знаючи, що й подумати.
Увечері все ж таки зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже через два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали новенькі номери! (даішники аж з віконець своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень полювала за дорожнім працівником Геною, щоб подякувати, і таки мова довела до Києва, знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогущі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала так близько, що аж генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому він був досить небідним чоловіком, торгував медичною технікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює в трьох місцях — добу через троє, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в своєму житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випасти з обойми», адже жили вони в величезній двістіметровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, драли жили. Продали з дому все, окрім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча лише на комунальні витрати і охорону в місяць йшло 25 000 грн.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на півтори тисячі гривень на місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).
З тих пір ми з Геною стали близькими друзями. Новий рік завжди святкуємо разом. Не минуло й двох років, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:
— Оленко, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай із задоволенням і ні в чому собі не відмовляй…