Таємнича дівчинка з нашого двору: дрібна, губата, броваста та кривонога.

В нашій школі навчалася дівчина на ім’я Оксана. Оксанка-Губань. Невеличка, негарна, з великими губами і густими бровами, кривонога. З неблагополучної родини. Вона постійно страждала від насмішок однокласників і періодично – від вчителів. Хоча вчителі її більше жаліли. Одного разу на її шпильці якась дівчинка помітила вошу – такого вереску було! Хоча практичніше було б подумати, що то просто була плямка від муші.

Загалом, Оксана була ізгоєм. Казали, що саме з неї починався перший підлітковий сексуальний досвід у школі. У неї не було ні розуму, ні особливої рішучості чи характеру. Тепер я розумію, як важко мати характер, коли батьки – алкоголіки, сестра серйозно хвора, а треба носити старі, важкі окуляри на гумці, тому що нові носить постійно п’яний батько. І на випускний їй довелося йти в старому м’ятому костюмі – мама не подбала, а сама не змогла. Праску ніхто не дав. І нема кому забрати її ввечері зі школи.

Після закінчення школи вона зникла. Не з’являлася ні на одній зустрічі випускників. Ми швидко забули про неї – ми ж були на рік старше, яке нам діло було до якоїсь Оксани! Її однокласники, однак, завжди згадували. Місцевих усіх добре знали, а Оксани наче й не було. Казали, що вона поїхала в інше місто і там залишилася. Мати досі в селі, як і раніше тихо п’є, батько помер. Де сестра – ніхто не знає. В соціальних мережах її нема.

Але була одна зустріч.

– Знаєш, Наталю, було складно. Страшенно важко. Їсти було нічого. Мати інколи з села присилала картоплю, то було добре. Працювати одразу пішла. Бувало, місяць тільки чай пила; але просити не наважувалась. Це якраз коли тільки на роботу влаштувалася. Працювала вночі, вдень навчалась. З першої зарплатні купила їжі на місяць і окуляри. Окуляри, уяви! Мої власні! Тепер у мене їх сотня! Але чай і досі не п’ю, не можу. Здається, він пахне бідністю.

– Як бачиш, – вона проводить долонями, – негарна я. І одягалась… Наталю, я два роки в одних штанцях проходила, дві пари мала. Бо на їжу ледве вистачало. На іспитах перший час втрачала свідомість, бо була голодною! – сміється. А потім мене на зупинці чоловік підібрав. Просто так взяв, як бездомну собаку. Пожалівав. А я, Наталю, не змогла відмовитися. Я вперше в житті спала нормально, мабуть.

А вранці пішла. Залишила записку, мовляв, дякую. Все в мене добре. Але я розуміла, що я не гідна. Себе тоді нижче плінтуса вважала. Але він мене знайшов. Посварилися ми страшно – я кричала, щоб не жалів мене, хай свою жалість куди подалі засунуть, я йому не псинка і не приблуда! А він на наступний день мене в РАГС повіз. Сказав, що вийду заміж тільки з машини.

Сміється знову.

Білявки-малятка в статного чоловіка на руках, дуже схожі на матір. Легкі, маленькі – як пір’їнки. Оксана, обтрусивши пилинку зі стильної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, гуляйте ще, кохані мої, я скоро прийду!

Ні, Оксана не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї такі ж густі брови, але професійно оформлені, такі ж яскраві губи без жодної помади, такі ж сірі волосся, стрижені так, що стрижка – жіночна і грайлива – зовсім не псує образ, а навпаки, доповнює. Окуляри в тонкій оправі довершують образ.

– Як звати?

Оксана, трохи помовчавши, відповідає:

– Таня і Юлечка. Ти прости, Наталю, ви з Тетянкою до мене ставилися… добре. Ну, принаймні, байдуже. Тобто… ну ти розумієш, так? Я ніколи і мріяти не могла про таке – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Мати намагалася лікувати, але так і не змогла, вона вже мене й забула. Не впізнала останнього разу навіть. А чоловік – Оксана кидає погляд у бік чоловіка, що відійшов – навчив мене любити себе. Скільки разів я йому істерики влаштовувала! Скільки разів кричала, навіщо я йому, замарашка? Хоч і вміла все по дому, але зовсім невігла була. Свекруха мене мало не в перший день залишила ночувати й жити. Читала мені книжки, змушувала слухати музику, говорила зі мною день і ніч. А в перервах навчала мене жонглювати! Я вперше побачила – аж зі сміху не померла, до того несподівано! Апельсинами.

Очі Оксани сяють так, що мої руки вкриваються гусячою шкірою. Ах, Оксана, Оксана, як же я за тебе рада! Саме такі історії змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…