Тайни старого будинку на околиці села: історія молодої жінки

**Щоденник**

Колись у покинутому будинку на околиці села оселилася молода жінка… В нас не любили чужинців. Люди занепокоїлись, скаржились дільничному. Той приїхав, перевірив документи, заспокоїв усіх, що вона — дальня родичка баби Тетяни, яка померла кілька років тому у віці дев’яноста шести. «Ніколи в баби Тані родичів не було, навіть дітей», — дивувались усі.

А жінка почала облаштовуватись. Перекопала кілька грядочок у занедбаному городі й щось посадила. Люди сміялись. Хто садить город у розпалі літа? А незабаром зелені паростки пробились. Та ще які! «Тут не обійшлось без чортівні», — вирішили селяни. Так і пристало до неї прізвисько — Відьма.

Вона уникала людей, про себе нічого не розповідала, жила самітно. А таємниці, як відомо, розпалюють цікавість, народжують плітки й вигадки. Незабаром по селу пішла чутка, що втекла вона з міста від нещасливого кохання, прихопивши з собою коштовності багатого поклонника. Ось і сховалась із ними у глушині.

Потім у одної жінки син здихнувся, посинів. Куди бігти? До лікарні десять кілометрів, а машину вдень не знайти. Побігла жінка з дитиною до Насті-відьми. Та схопила хлопця, струсонула догори ногами, вдарила по спині — і з рота вилетіла деталь від іграшки.

Після цього Настю стали поважати, але й лякатись. А от Іван закохався. Мати голосила: «Дівчат повно, а він до дорослої жінки чіпляється». Бувало, стане вона перед домом Насті й кричить, що та приворожила її сина, напоїла чарівним зіллям. Іван відводив ридаючу матір додому, а сам знов повертався до Насті.

Жили вони, не звертаючи уваги на поговори. Через рік Настя народила дочку Олену. А ще за три — другу, Марійку. Люди залишили їх у спокої. Своїх клопотів і так повно.

Одного разу після грози покрила дах, і Іван пішов лагодити. Вже спускаючись, він послизнувся, впав і важко розбився. Настя привезла лікаря з райцентру. Той оглянув, сказав, що треба везти Івана до міста. Домовилась Настя з машиною, відвезла чоловіка, сама повернулась до дітей.

За місяць біля її хати зупинився авто, звідти винесли інвалідний візок, у який посадили Івана. Хребет зламаний, ходити не міг. Хтось промовив, що це покарання Насті за приворіт.

Вивозила Настя Івана на ґанок, сама пригорталась до нього. Не кинула, доглядала, любила. А перед такою любов’ю людські плітки безсилі. Навіть почали говорити, що вона його лікує, і от-от Іван підніметься.

Він сидів на ґанку, вирізав з дерева звірят для дітей, плев кошики. У нього добре виходило. Чоловіки йому заздрили. Хоч і нічого, а заздрили — от баба, носить на руках. Їм би таке.

Кохання, як відомо, творить дива. І справді, почав Іван поволі вставати. Одного разу сидів він на ґанку, щось майстрував, а ніж упав, покотився сходами. Настя в городі копалася. Вирішив Іван спробувати спуститись, підняти ножа. Встав, але не втримався, упав. Біля ґанка стояла коса. Настя траву косила, але не прибрала. Він, мабуть, зачепив її і вона врізалась йому в шию.

Важко сумувала Настя за Іваном. Думали, ляже з ним у могилу. Доньки ледве відтягли її від труни.

Залишилась сама. Ні пенсії чоловіка, ні його заробітку на кошиках та іграшках. А жили, не жебракували. Говорили, що Настя продає вкрадені коштовності.

Після школи старша Олена поїхала до міста, навчилась на перукарку. Приїздила на вихідні, і до неї йшли стригтись, дітей вели. Платили продуктами.

Без чоловіка у селі жити важко. За домом пильнування потрібно. Тим більше таким старим, як Настин. Чоловіки то паркан підведуть, то дах підлатають, сподіваючись на ласку. Але Настя допомогу приймала, годувала, горілку ставила, а до постелі не пускала.

Ревниві жінки прийшли одного разу, вимагали, щоб вона поділилась секретами молодості. Стільки років минуло, а вона не змінилась. Нехай і діамантами поділиться, інакше спалять її разом із домом.

Брешуть чи ні, але розповідають, що вийшла до них Настя посивіла й почорніла. Відступились жінки. Як могла вона так одразу постаріти? Відьма, і годі. Пішли від гріха.

Втрата коханого підірвала здоров’я Насті. Часто хворіла. Далі городу не ходила. До крамниці посилала молодшу доньку.

А Марійка виросла гарненькою й жвавою. Випускні іспити на носі, а їй би тільки танцювати. Одного вечора зібралась до клубу, та Настя розкричалась, не пустила. Сусіди чули, як вони з дочкою сварились.

Ганна бачила, як вискочила Марійка з дому, ніби кулька з води, і помчала до клубу. Серед ночі почула Ганна стукіт у вікно. Жила вона по сусідству. Взагалі, не без її участі плітки про Настю розповсюджувались.

Вискочила Ганна у нічній сорочці, хотіла лаяти дівчину за розбите скло. А та ревла, як белуга, і тТа лише показувала рукою на дім і хлипала: “Мама… Мамка…” — і Ганна зрозуміла, що лихо сталось, але тепер, коли минуло стільки років, це лихо, наче тінь, навіки прив’язалося до села, і так воно й жило собі — з історією та відьмою, з золотом і кров’ю, і ніхто вже не пам’ятав, як бути щасливим.