«Так, у мене були інші, але сім’ю я не залишу»

«Так, боярин»: у нього були інші жінки, але йти з родини він не збирався

Усі подруги казали Олені, що вона божевільна. А вона… вона й сама це чудово розуміла. Та навіть з цим усвідомленням нічого не могла змінити. Її почуття до чоловіка згасли давно. Розтанули непомітно, розчинилися між пральними машинками, вечерями, недосипанням та нескінченною роботою. Колись вона летіла додому на крилах кохання, а тепер йшла за інерцією — втомлена, заклопотана, без іскри в очах. У свої сорок років Олена виглядала на п’ятдесят, і це не перебільшення, а жорстка правда.

Єдиною людиною, що справді її жаліла, була… свекруха. Ганна Степанівна. Жінка з характером, але з великим серцем. Зараз вона жила з Оленою та сином — приїхала до Києва з провінційного Барвінкового, щоб пройти лікування, якого в їхньому містечку просто не було. Її поселили в дитячій, а сама вона допомагала з семирічною онукою Софійкою. Дівчинку ще було зарано залишати саму, а Олена з ранку до ночі пропадала на роботі.

Чоловік… Ох, Іван. Він поводився так, ніби з віком у нього в голові оселився той самий «диявол у ребро». Часто затримувався допізна. Повертався під ранок. Пах солодкими духами, пояснюючи це «новим чоловічим ароматом», хоча весь будинок уже знав, що у нього є хтось. І навіть не одна «хтось».

Він почав плутати імена. То назве Олену Мар’яною, то Настею, то Тетяною. І щоразу — з тим самовдоволеним прищуром, мовляв, ну й що, спіймали, і що далі? Він навіть не ховався. Він ніби пишався собою. «Так, боярин», — читалося в його очах.

Все могло б тривати вічно, якби одного разу о третьій ночі телефон у передпокої не задзвонив істерично. Чергова пасія чоловіка шукала свого «котика» і з претензією вимагала: «Де він? Чому не відповідає?» Олена була в шоці — не стільки від дзвінка, скільки від того, як легко та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.

Коли Іван приповз з похміллям під ранок, Олена не стрималася. Його речі полетіли у коридор з такою лютью, що навіть кішка Сонька сховалась під ліжко. Він намагався виправдатися:

— Так, у мене є жінка. Але йти з родини я не збираюся! У нас діти. Мати хвора. Ми родина!

Але Ганна Степанівна вийшла зі спальні і вперше за довгий час підняла голос:

— Якщо хочеш бути з іншою — будь. Тільки подалі звідси. Я знайду, де жити. Мені залишилося трохи курсу пройти. А у сина іспити. Досить йому дивана. Всі ми заслуговуємо нормального життя!

Олена спробувала заперечити — мовляв, це ж її дім, вона вирішить. Та свекруха не відступила:

— Я не втручаюся, але поки живу тут — не дозволю перетворювати хату на б… Нехай збирає речі. А я поживу до кінця тижня, знайду кімнату. Далі — ваша справа.

Під пильним поглядом старшого сина Іван, бурмотячи під ніс, запихував свої сорочки та штани у спортивну сумку. Було ніяково. Принизливо. Та заслужено.

Після його відходу Олена вперше за багато років відчула, що в її домі стало тихо. По-справжньому тихо. Ніхто не кричав, не дзвонив серед ночі, не вимагав їжі. Свекруха приїжджала в гості раз на тиждень, привозила булочки для онуки та свіжі новини. А Олена раптом зрозуміла, що почала прокидатися без каменя на душі. Навіть у дзеркало почала дивитися інакше.

І ось, через пару місяців, коли лікування Ганни Степанівни завершилося, і вона збиралася їхати додоОлена подивилася йому в очі, взяла квіти, а потім тихо сказала: «Ти вже давно зробив свій вибір, а тепер настав мій час».