Таке життя: Втрачені 20 років, але наш час настав!

Важко повірити: ми втратили 20 безцінних років, але нарешті наша година настала!

Мене звати Дарина Соколик, і я живу в мальовничому місті Кашин під Києвом, де вузькі вулички ховаються серед пишних каштанів. Я ніколи не могла стати тією єдиною для нього — доля не давала нам шансів зблизитися. А він, мій Олександр, раз по раз кидався у вир кохання, віддаючи себе жінкам, що розбивали йому серце. Двадцять років ми крутилися навколо одне одного, але лише тепер, на порозі зрілості, життя пожаліло нас.

Все почалося в десятому класі, коли Олександр з’явився у нашому класі. Новий, сором’язливий, із відкритою душею, він одразу привернув мою увагу. Через сім місяців він закохався в Єлизавету, нашу однокласницю — жваву, хитру і з лукавою посмішкою. Вона робила вигляд, що відповідає йому взаємністю, маніпулювала ним, як маріонеткою. Навіть познайомила з батьками — ті були у захваті від “хорошого хлопця”. Але за його спиною Єлизавета мала роман з найпопулярнішим хлопцем у школі, Дмитром. Олександр закривав очі на правду, поки не застав їх разом на вечірці у неї вдома. Та навіть після цього він не пішов — залишився її тінню, її прикриттям. Батьки Єлизавети вважали Дмитра хуліганом і забороняли їй з ним зустрічатися, а Олександр був їхнім “ідеальним зятем”. Він ділив її з іншим і терпів. Я, його подруга, вислуховувала його виправдання, його сльози, його біль. Це тривало роками.

Потім була Наталя — мила, весела, але не готова до серйозного життя. Олександр мріяв про сім’ю, дітей, і коли вона сказала “так” на його пропозицію, він увірував, що це назавжди. Але вранці весілля вона втекла — не одягнула плаття, не переступила поріг РАГСу, просто зникла. Олександр впав у безодню відчаю. Я була поруч — вже колега, права рука на роботі. Бачила, як він гасив біль у справах, як клявся більше не закохуватися. Але тут з’явилася Ольга — душа компанії, весела, легка. Всі її обожнювали, і вона, здавалось, любила всіх. Олександр закохався у неї без огляду. А потім дізнався: вона чекає дитину від іншого. При пологах з’явився справжній батько, але не визнав малюка. Олександр же дав йому своє прізвище, виховував його як рідного. Ольга зраджувала знову і знову, а він все терпів — заради дитини, заради любові, що горіла в ньому. Поки вона не оголосила йому: запросила бути кумом на її весіллі з новим чоловіком. Олександр погодився — залишився піклуватися про її сина, виправдовуючи її легковажність.

Наступною була Марина — вимоглива, як примхлива принцеса. Вона змушувала його водити її по ресторанах, подавати сніданок у ліжко, влаштовувати розкішні відпустки. Три роки він гнув спину заради неї, поки вона не влаштувала істерику в літаку через годинну затримку рейсу. Прямо в повітрі вона його покинула, кричачи, що він недостойний її. А потім була Юлія — ревнива до божевілля. Олександр — вірний, відданий — ніколи не давав приводу. Але вона зненавиділа мене, його подругу. Ми працювали разом, були нерозлучні, як брат і сестра. Юлія вимагала, щоб він звільнився — через мене. Мовляв, удома він занадто часто говорить про мене. Так, ми проводили дні разом, але між нами не було нічого, окрім дружби. Я любила його таємно, а він не бачив цього. У мене був хлопець, Михайло, який знав: моє серце зайняте іншим. Він мирився, жив зі мною, як в очікуванні дива. А Олександр йшов у нові романи, вірячи в їх щирість. Так ми розійшлися на десять років.

Через десять років ми випадково зустрілися в кафе на центральній площі Кашина. Час зупинився. Ми говорили годинами, сміялися, згадували. Я не вийшла заміж, він — теж. За ці роки він пережив ще три порожні стосунки, а я розлучилася з Михайлом — він знайшов ту, яка подарувала йому всю себе. Я ж чекала Олександра. “Не знайду я справжнє кохання, з яким проживу життя. Мабуть, не достойний”, — сказав він, вдивляючись у порожню чашку. І тут я не витримала — схопила його за руку і поцілувала. Він відсахнувся: “Що ти робиш? Не треба з жалю!” Жаль? Так, я шкодувала лише себе — за роки мовчання. “Олександр, невже ти не бачиш? Я кохаю тебе зі школи!” — випалила я, тремтячи. Він застиг. Зізнався, що також кохав мене, але вважав лише подругою, боявся запитати, боявся зруйнувати те, що було. Ми втратили двадцять років через цю сліпоту.

Тепер ми разом уже 22 роки. Нещодавно наша дочка, Єлизавета, зізналася: закохана. Її хлопець — хороший, щирий, я бачу, як він її обожнює. Що я їй сказала? “Не чекай двадцять років, як ми. Живи своє кохання зараз”. Ми з Олександром втратили стільки часу, але наш момент настав. І я дякую долі за кожен день поруч з ним — за його доброту, за його серце, яке так довго шукало мене в чужих обіймах. Життя жорстоке, але іноді воно дає другий шанс. Ми його схопили — і не відпустимо ніколи.