ТАНОК ЗІ СУКНЕЮ

**ТАНЕЦ У СУКНІ**

— Дівчино, у вас щось трапилося?

Біля Соломії стояв літній чоловік. Наче зійшов із сторінок старих романів, які вона так любила. Вона вже бачила його тут раніше. Він часто гуляв парком. Завжди одягнений у довге чорне пальто, у капелюсі та з вишуканою тростиною. Нагадував графа з тієї книжки, яку вона недавно читала. Той теж носив лише чорне і мстив усім справедливо.

— Ні, усе добре.

Вона всмикнула носом, і чоловік одразу подав їй хусточку. Соломія на хвилинку зупинилася, але потім узяла її й голосно висморкалася. Він мимоволі посміхнувся, а вона знову подивилася на нього.
— Я попраю та поверну вам.
Він засміявся.

— Не треба, у мене цього добра достатньо. А як ви дивитеся на те, щоб з’їсти морозива?
Вона навіть не знала, що відповісти, але нарешті прошепотіла:
— Дякую, але в мене нема грошей. Може, наступного разу.
— Арсен Петрович.
Чоловік легко підніс капелюха.

— Соломія.
Їй було нічого піднімати, тож вона просто встала. Арсен Петрович одразу подав їй руку.
— Коли поруч із дівчиною, жінкою чи навіть дитиною є чоловік — вік не має значення — то й мови бути не може, щоб вона платила за морозиво.

Соломія слухала його, наче зачарована. Ці слова були ніби з іншого світу. Вона звикла до зовсім іншого.
Сьогодні Марія, її однокласниця, знову зробила її посміховиськом. Усе почалося під час обідньої перерви. Коли клас пішов у їдальню, Соломія, як завжди, влаштувалася з книжкою на підвіконні. До їдальні вона не ходила — грошей на це не було.

— Шевченко!
Соломія підняла голову. Перед нею стояла Марія. Поруч — Андрій, хлопець, у якого вона була закохана з п’ятого класу.
— Що?
— Там я котлету не доїла, можеш забрати.

Навколо вже збиралися однокласники.
— Дякую, мені не потрібно.
— Та чого не потрібно… Чи ти й не знаєш, що таке котлета?

Усі засміялися. Соломія зістрибнула з підвіконня так невдало, що джинси, яким було вже років п’ять, одразу розірвалися на коліні.
Сміх був таким голосним, що аж стіни здригнулися. Вона не пішла на урок. Схопила портфель і кинулася геть. Цей парк був її схованкою. І коли в школі ставало нестерпно, і коли батьки приводили додому гостей. Тут вона могла ховатися й читати. Саме тоді її і помітив Арсен Петрович. Спочатку здивувався — зараз рідко побачиш дівчину з книжкою. А потім звернув увагу, що вона дуже бідно одягнена, худа, майже прозора.

Вони сіли за столик у кав’ярні.
— Соломіє, я сьогодні забув пообідати. Не вважатимете за надмірність, якщо я попрошу вас скласти мені компанію?
Вона посміхнулася. Цей чоловік говорив так, ніби вони опинилися в минулому столітті.
Звичайно, вона погодилася. Сьогодні, окрім порожньої чашки чаю зранку, вона ще нічого не їла.
Арсен Петрович зробив замовлення й подивився на неї.

— Ну, розкажіть, що могло засмутити таку чарівну панночку?
— Нічого серйозного, просто дрібні неприємності в школі.
— Дозвольте запитати, у якому ви класі?
— У 11-му. Через два місяці я вільна пташка.
— Куди плануєте вступати?
— Поки не знаю… Куди пройду на бюджет. Але завжди мріяла стати лікарем. Хоча це так і залишиться мрією.

— Чому?
— Щоб стати хорошим лікарем, потрібно багато часу, а мені треба працювати. Тож, швидше за все, піду на медсестру.
— Дивна у вас логіка. Хочете бути лікарем, а станете медсестрою. У вас проблеми з навчанням?
— Ні, я вчуся добре. Просто…
Соломія завагалася.
— Мої батьки… Їм потрібна моя допомога.

Арсен Петрович зрозумів, що дівчина не хоче говорити про сім’ю. Саме тоді принесли замовлення, і вони відволіклися. Він украдкою спостерігав, як вона їсть. Було видно, що вона намагається не поспішати, але їжу майже не жувала.
Потім вони трохи погуляли, поговорили про книжки.
— Знаєте, Соломіє, у мене є одна книжка, яка вам точно сподобається. Завтра я принесу її сюди, у цей же час. Обов’язково приходьте.

Соломія прийшла. У бібліотеці вже не залишилося книжок, які вона б не читала. Романів було небагато, тому деякі вона перечитувала по кілька разів.
Дружба з Арсеном Петровичем зміцніла. Вони часто сперечалися, обговорюючи героїв, і незаметно для дівчини літній чоловік її підгодовував. Вона знала, що він живе у гарному будинку, де квартири дорогі. Живе сам, бо дітей не було, а дружина давно померла.
Якось вона так захопилася читанням у парку, що не помітила, як стемніло. Треба було бігти додому. Мати почне кричати, що нічого не приготовано. Хоча що там готувати? Лише макарони зварити та підсмажити на рослинній олії.

Вона увійшла у квартиру, де стояв сморід перегару й цигарок, і одразу побаАрсен Петрович помітив сльози в її очах і мовчки простягнув їй цукерку, бо знав — іноді маленька солодкість може врятувати від найгірших думок.