Те, що належить тобі, залишиться твоїм

У маленькому містечку, облямованому суворими горами та сірими полями, де осень пахла вогнями й сумом, життя текло повільно, немов річка в низині. У будинку на околиці, зануреному в тінь старих лип, жила Соломія. Її життя здавалося казкою: заможні батьки, просторий маєток, турботлива тітка Марія, яка замінила їй другу матір. Але за цією ідилією ховалася тінь, готова в будь-який момент зруйнувати все.

— Вже два тижні в їжі копошишся, чи може закохалась, Соломійко? — питала Марія, витираючи руки об фартук.

— Так, є один хлопець, — зізналася Соломія, червоніючи. — Вчиться на іншому потоці, гарний, але ніби не помічає мене. Не знаю, як підійти.

— Не смій перша лізти! — нахмурилася Марія. — Дівчині не слід за хлопцем бігати. За нашого часу…

— Ой, тітонько Маріє, не починай про ваш час! — засміялася Соломія, дорізаючи сніданок. — Гаразд, я побігла, сьогодні не можу запізнитися. Викладач суворий, вижене з лекції.

— Біжи-біжи, — Марія перехрестила її й зачинила двері, зітхнувши з тривогою.

Соломія росла в достатку, не знаючи відмови. Батьки, зайняті кар’єрою, доручили її виховання тітці Марії, старшій сестрі матері. Всі називали її Марією Іванівною, але Соломія — тітонько Маріє. Вона була доброю, але суворою, вчила дівчину життю, ніби передчуваючи, що доля не завжди буде ласкавою.

У Марії був свій біль. У молодості, в селі, вона вийшла заміж за лісника Григорія. Любов була недовгою — через рік він зник. Говорили, потонув у болоті. Його шукали, але так і не знайшли. Марія залишилася сама, без чоловіка й дітей. Хотіла піти в монастир, але передумала: «Яка з мене черниця? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, поки сестра Оксана не покликала її до міста.

— Маріє, переїжджай до нас, — умовляла Оксана. — Ми з чоловіком на роботі, за Соломією подивишся, по домі допоможеш.

— Ох, Оксанко, з радістю! — відповіла Марія. — Гриць був добрий, я по ньому всі сльози виплакала. Боюся, в селі з туги зачахну. Заміж більше не хочу. Піду, всю роботу в хаті на себе візьму.

Так Марія стала частиною їхньої родини, називаючи себе домробітницею. Вона готувала з душею, доглядала за садком, садила квіти. Соломія була для неї як дочка. Вона водила її до школи, купувала ляльки, шила сукні. Дім був повний затишку, але Марія вчила Соломію: «Звикай до праці, Соломійко. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчись готувати — це жіночий козир. Коли готуєш із душею, чоловіка до себе притягуєш».

— А в тебе є секрети? — цікавилася Соломія.

— А то ж! У кожної господині свої, — посміхнулася Марія.

Соломія закохалася в Данила, високого хлопця із сусіднього факультету. Вона думала, він її не помічає, але помилялася. В університеті всі знали, що Соломія із заможної родини. Данило, син самототної матері, був чарівливий, але простий. Марія одразу запідозрила щось недобре, коли Соломія повернулася додому сяюча.

— Тітонько Маріє, він мене помітив! — скрикнула вона. — Після пар гуляли, він пригостив морозивом.

— Хитрий, знає, що дівчата солодке люблять, — нахмурилася Марія. — Приведи його, подивлюся.

Через місяць Данило прийшов у гості. Марія нагодувала їх, уважно спостерігаючи за гостСоломія закрила очі, відчуваючи, як доля нарешті посміхається їй.