Телефонний дзвінок від екс-чоловіка: чому я забула вимкнути звук на ніч?

Так не буває.
Телефон дзвонив. Колишній. Навіщо вона забула вимкнути звук на ніч? Замість «Алло» зітхнула, хай знає, що розбудив. Він довго вибачався, розповідав про погоду, роботу, новини з телевізора. Щось готував, налаштовував. Оксана його не підганяла, не відповідала. Іногда кивала, ніби він міг це бачити.

А він, схоже, і справді бачив. П’ятнадцять років шлюбу – і от тобі надздатність. Пішла на кухню, як була, у одній сорочці, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відкрила холодильник. Його порожні білі полички були давно немиті й ображені. На дверцях стояла пляшка вина, а поруч у трикутній упаковці засунутий шматок магазинного сиру.
— Як у Даринки справи?

На ім’я доньки довелося реагувати:
— А ти їй не дзвонив?
— Дзвонив, — колишній заговорив швидко, — у четвер балакали. Каже, у неї все добре. «Квіту й пахне», — сміявся, — і ще сказала, що ти на тиждень випадаєш з реальності, їдеш відпочивати. Розбагатіла, мати? Далеко збираєшся? А учні твої як? На канікули відпустила?

Вона ковтнула прямо з пляшки, піднесла телефон до вуха, аби чутливий динамік не почув, як тремтить її рука, вдаряючи скляним горлечком об склянку. Ковтнула, зібралася й усміхнулася:
— Набридло все. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Ще не скоро. Місяць у запасі. Заздриш?
— Звичайно, — пауза, — ні. Колишній втягнувся у стару гру.
— Я тобі привезу, — пауза, — нічого. Оксана розслабилася. — А чого хотів?
— Мені дуже незручно просити, але я трохи підзарібав. До кінця місяця тисячу гривень не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм, — вона відрізала шматочок сиру й поклала на язик, як цукерку. — Які це витрати, дозволь дізнатися.

— Я тут з жінкою познайомився. Гарна така жінка. Дуже гарна.
Безпричинна, дика ревність стиснула горло:
— То в тієї жінки й запитай! — перед очима картини: Тоді ще майбутній чоловік двадцять років тому, високий, худий, довга чубчик ділить обличчя на дві половини; посмішка теж навскіс, видно гострий ікло, а поруч не вона, а чужа жінка у мініспідниці з червоною помадою.
— Оксанко, що трапилося? — голос змінився на той, рідний. Від турботи першило, очі залило слізьми.

— Нічого. Не виспалась. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки вводила дані у банківському додатку, прийшло повідомлення від Віктора:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, влаштуємо пікнік біля озера? Заїду о 15:00.
— І ти туди ж! Відчепіться вже! — злість вибила дурні сльози. Нарешті налила у склянку, ковтнула, прожувала сир. Підійшла до дзеркала у передпокої, провела рукою по межі чорної білизни та білої шкіри, боячись доторкнутися трохи нижче, до маленького вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, там, де всі голять, не дивлячись. Нічого не змінилося. Він був на місці.

Потім душ, милася жорстко, до червоного, шампунь двічі, маска, патчі, фен. Ввімкнула ноутбук. Сипнули повідомлення з соцмереж. Натягнула футболку.
Відкрила перше попавше:
— Добрий день! Хочу вивчати німецьку з нуля. Чи є у вас вільний час? Яка форма оплати?
Руки самі знали, що писати. Рутина робила сильнішою. Відправляючи відповідь, випадково клацнула на аватарку й побачила втому й самотність. Закололо.
— Скільки разів на тиждень хочете займатися? І маю попередити – з першого до десятого заняття не буде. Можливо, взагалі ніколи, бо я помру, — написала й стерла до «не буде».

Відповідь прийшла миттєво:
— Три рази на тиждень. За часом гнучкий. Працюю вдома. Можу підлаштуватися.
— Сьогодні о п’ятій вечора за київським часом?
— Підходить.
Даринка подзвонила, коли суп у «Азіаті» був майже з’їдений. Раніше цей курячий бульйон вони називали похмільним.
— Мам, ти як?

— Чудово. Їм. Ти мене відволікаєш, — бурмотіла від страху.
— Ми на пляж збираємось. Мені тато дзвонив. Щось ти йому не сподобалась… — чути було гул чужого міста, машини й тривогу.
— Я йому вже п’ять років не подобаюсь.
— Якщо жартуєш, то все гаразд. Я ж не помиляюся?
— Доню, як у тебе? Скучила.
— І я!

Балакали про дрібниці. Разом по телефону зустріли друзів, їхали у метро до пляжу, шукали лежак. Пробивалося сонце, чути було плескіт хвиль. Море заступало все погане. Поклали трубку й розійшлися. Одна вперед, інша на грань. Але з пам’яттю про безтурботно-прекрасне. Оксана глянула на годинник. Майже п’ять. Ще вся там, золота й дзвінка, поруч із донькою, механічно ввімкнула ноут. І, як у мороз, як у опІ тоді він обняв її міцно, немов хотів сказати, що найважливіше завжди приходить саме тоді, коли ти вже не чекаєш.