– Тепер у тебе з’явиться нова мама, – сказав тато урочисто, наче виступав на сцені.

— Тепер тітка Оксана буде твоєю новою мамою, — сказав тато так урочисто, наче виступав на сцені.
— Ні! Не буде! — різко вигукнула Марічка і, ледве стримуючи сльози, вибігла з-за столу.
Нова дружина і тепер господиня цього дому не встигла навіть рота відкрити, як дівчинка повернулася з портретом, знятим зі стіни:
— Ось моя мама! Інша мені не потрібна! Самі їжте свій торт.
— Повернися за стіл, — розсердився батько. — Негайно!
Але Оксана раптом голосно засміялась:
— Прекрасно! Не треба кричати на дитину. Для цієї впертої дівчинки я згодна бути тіткою Оксаною. А для тебе — виключно Оксаною Чарівницею…
— Домовилися, — усміхнувся Ігор. — І Марічка, впевнений, з часом відтане і теж тебе полюбить.
— Ніколи! — тут же пролунало з коридору. — Ніколи не полюблю.
Батько одразу встав і в гніві пішов за донькою. Вона вже встигла грюкнути дверима дитячої. Коли він увірвався, Марічка сиділа в сльозах, обіймаючи портрет:
— Ти будеш мене карати за те, що я люблю маму?
Ігор розгубився. Гнів розвіявся. Чоловік сів на ліжко і став пояснювати:
— Марічко, я розумію, що ти сумуєш за мамою. Минуло мало часу. Але і ти мене зрозумій — мені потрібно більше часу проводити на роботі. Тобі потрібна поруч жінка, яка навчить тебе різним жіночим премудростям.
— Як Василина у казках?
— Так, так, саме так! Як Василина.
— А ти хіба їх не знаєш?
— Ні, чоловікам зовсім інші премудрості потрібні. Пам’ятаєш, ти ж обіцяла мамі мене слухатися?
— Пам’ятаю, — всхлипнула Марічка.
Той день вона пам’ятала дуже добре. Мама вже довго хворіла, і вони з татом прийшли до неї в лікарню. Марічка ледве-ледве маму впізнала. Вона зовсім схудла, була дуже бліда, майже нічого не говорила, просто дивилася на Марічку, гладила її по голові і вже на прощання попросила в усьому слухатися тата.
Більше Марічка маму не бачила.
Вони стали жити з татом удвох. Він водив її у садочок, читав казки на ніч, гуляв із нею. Іноді приїжджала бабуся, мамина мама. Тоді тато працював до самої ночі, зате вихідні вони проводили разом.
А потім все змінилося.
З’явилася тітка Оксана. Вона голосно розмовляла, часто сміялася, яскраво фарбувала губи й нігті — Марічка не пам’ятала, щоб у мами були такі руки. Бабуся стала з’являтися зовсім рідко, і ось тепер тато каже, що ця тітка Оксана — її нова мама.
Усі ці думки промайнули в голові дівчинки за секунди. Вона подивилася татові в очі, побачила там сльозинку… Шумно вдихнула, витерла сльози йому й собі, та глибоко кивнула:
— Добре, тату, я буду тебе слухатися.
— І тітку Оксану?
— Я старатимусь. Слухатися, — уточнила Марічка. — А любити буду маму.
— Добре. Дякую.
Батько обійняв її і пішов у зал — до Оксани Чарівниці. Та дивилася у вікно.
Обернувшись, сказала:
— Та вже, намучимося ми з нею.
— Не думаю. Просто зачекай. Не треба лізти до неї в душу. Потрібен час, вона рано втратила маму, і, знаєш, вона вже доросла не за роками.
— Ну не знаю, не знаю. Подивимось.
Життя потекло своєю чергою.
Оксана й справді прекрасно ладнала з чоловіком, а з падчеркою вирішила не загравати: ну, не любить, що тут поробиш? Головне, щоб істерик більше не влаштовувала.
Шестирічна Марічка, на подив мачухи, беззаперечно виконувала всі її прохання, не вступала більше в суперечки, не капризувала. Але тепла між ними не з’явилося і через кілька років, хоча Оксана піклувалася про дівчинку, наряджала як ляльку, купувала іграшки й книжки. Марічка сухо говорила «дякую», однак тримала дистанцію — намагалася не торкатися, запитання ставила лише в разі крайньої потреби, всі новини розповідала татові.
Не сталося мук і в школі.
Дівчинка з першого класу стала улюбленицею вчительки — старанна, спокійна, тямуща. Її любили і однокласники. Вдома з нею теж не було жодних проблем. Вона нічого не вимагала, без протестів допомагала Оксані по господарству, спочатку по дрібницях, потім більше. І все більше подобалася своїй мачусі, яка й рада була б її обійняти, побалакати про секрети, але просто не могла подолати холодну стіну, що вони між собою збудували.
До п’ятого класу дівчинка почала називати мачуху Оксаною Петрівною, і це ще більше їх віддалило. На той час, правда, Марічка вже перестала ревнувати мачуху до мами. Їй подобалося, що Оксана Чарівниця — так її тато називав — завжди весела, життєрадісна. Подобалося, що вона смачно готує, що не свариться з Ігорем, що тато щасливий. Ну і особливо Марічка цінувала те, що вона не читає їй нотацій.
А Оксана мріяла народити сина. Лікувалася, переживала. Коли нарешті вдалося, багато місяців лежала під наглядом лікарів. Хвилювалася, звісно, як прийме братика пасербиця. Навіть запропонувала їй обрати ім’я для малюка. Марічка запропонувала назвати хлопчика Ігорем — як тата.
Коли Ігорчик з мамою опинилися вдома, дівчинка стала Оксані першою помічницею. Вона так вправно і з такою любов’ю справлялася із братом, що в мачухи стискалося серце: «Боже, як холодна я була з зовсім маленькою дівчинкою, яка втратила матір, — картала вона себе. — Ображалася на неї, навіть ігнорувала, мов сама дитина. Я ж навіть не намагалася знайти ключик до її пораненого серця. А тепер у мене могла б бути така чудова донька…».
Десь після року Ігорчик сильно захворів. Почалися безсонні ночі, Марічка допомагала мачусі як могла. Одного разу вона зайшла в кімнату і побачила, що Оксана Петрівна задрімала, сидячи в кріслі біля ліжка сина.
Малюк спав. Дівчинка доторкнулася до його чола і зрозуміла, що жар спав. Вона тихенько торкнула Оксану за лікоть:
— Ігорчику краще.
Оксана Петрівна прокинулася, встала, губами перевірила лоб малюка, а потім раптом притиснула до себе Марічку і розридалася:
— Доню, прости мене! Мені так шкода, моя дівчинко, так шкода. Прости мене, прости.
Дівчинка обійняла її у відповідь:
— Ну, перестаньте плакати, мамо. Ігорчику стало краще, тепер усе в нас буде добре.