Токсична подруга: історія небезпечної дружби

Я завжди була трохи собі на умі, обираючи самотність замість галасливих компаній. Одружившись, і взагалі зрозуміла — у чоловікові знайшла все те тепло та підтримку, яких мені колись бракувало. Життя у нашому маленькому двоперсональному коконі було ідеальним. Подруг — небагато, але надійних: дві душі, розкидані по різних містах, з якими ми іноді дзвонилися, листувалися. Щирість без зайвих слів. І цього мені вистачало.

А потім з’явилася вона. Мар’яна.

Як саме вона увірвалася в моє життя — залишається загадкою. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було невинно: привітання на свята, несподівані послуги, турбота. Мар’яна ніби вплелася в мою рутину, але й не заважала. Аж поки я не зрозуміла — ми з нею з різних планет. Серед моїх друзів і колег її панибратство викликало незручні паузи, які доводилося заповнювати насильницьким сміхом. Я завжди виправдовувалася однією фразою: «Вона ж золота людина! Просто трохи своєрідна».

Вона, здавалося, чула, коли в мене гості — і з’являлася саме тоді. Без запрошення. З незмінною пляшкою шампанського. Навіть якщо серед гостей були ті, хто вважав його «поросячим вином». І завжди — довгий тост. Урочистий, де я поставала майже святою: «…ми з Олесею, мов вареники з однієї ложки…». Соромно. Незручно. Моторошно.

Чоловік її не терпів. Казав, що я дозволяю маніпулювати собою через м’якотілість. Відповідав їй так само пафосними компліментами, а потім зникав, залишаючи мене наодинці з цим «цирком». Ми часто сварилися через Мар’янку. Я звинувачувала його у зарозумілості, він мене — у сліпоті.

Але ось до чого. Вона була поруч 12 років. І ніби нічого страшного. А потім пішло по наральній.

На день народження вона подарувала мені мереживну білизну. Після першого дня носіння все тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. Відтоді — лише лен. Тоді я ще не зв’язувала це з Мар’яною.

Через пару місяців мої хвилясті волосся перетворилися на кучері, як у овечки. Чіплялися, збивалися в колтуни. Я мучилася, поки не викинула розческу — теж її подарунок. Волосся почало відростати.

Потім зникли гроші з гаманця. Того самого, що вона мені подарувала на 8 Березня. Чоловік тоді вперше буркнув: «Ну хто, крім неї, міг купити таку гидотину?!».

Моя донька Софійка почала погано почуватися після кожного візиту Мар’яни. Нудота, температура. Чоловік жартував: «На Софійку Мар’янка діє, як на ведмедя соняшник». Я сміялася. Даремно.

Наш кіт Барсик, спокійний як удав, жив із нами 7 років. Одного разу ми відлучилися на два дні. Мар’яна запропонувала за ним придивити. Після повернення кіт несподівано кинувся на мене — роздер руку до крові. З тих пір він став нервовим. І щоразу, коли він дивно поводився, хтось обов’язково говорив: «…після того як побував у Мар’янки…»

Я ще нічого не розуміла. Аж поки не сталося те саме.

Проводжаючи Мар’яну, я машинально взяла пульт і переключила камеру у під’їзді. Ніхто, крім нас, про неї не знав.

На екрані я побачила: Мар’янка сидить навпочіпки перед дверима і… чистить килимок. Потім дістає щось із сумки, піднімається на шкарпетки і ховає це над дверима. Іде.

Коли я, онімівши, підійшла і провела рукою по верхній частині дверної коробки — вкололася. Там були три іржаві голки. А під килимом — зерна, викладені дивним візерунком. Я б ніколи їх не помітила — прибиральниця завжди миє і під килимом.

Я завернула голки і зерна у папірець і сховала до вечора.

Чоловік вислухав мене і вперше за 15 років шлюбу назвав дурною. Не образилася — бо правду сказав. Він зібрав усі її подарунки, від листівок до сережок, і вивіз за місто. Викинув у болото. «Щоб нікому не дісталися».

Я подзвонила Мар’янці і сказала тільки одне:

— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше ніколи не зустрілися. Це в твоїх інтересах.

Потім — церква. Охрестила квартиру. І все. Вона зникла.

Разом із нею зникли й дива: Софійці перестало бути погано, Барсик знову став ласкавим. Тільки синтетику досі носити не можу. Наче нагадування: «Не вірь вороні в білій одежі».

Я не вірила у причЛише іноді, коли випадково знаходжу її подарунок на старому дна шафи, відчуваю, як холоне спина, наче хтось дивиться через плече.