Торговля щенками біля входу в метро

На виході з метро, біля літери “М”, стояла жінка з цуценятами на продаж. На картонці було вказано породу і ціну і додано: “шукаємо гарні руки”. Раніше, коли ще не було популярних інтернет-майданчиків, продавали так.

Я бігла до метро і лише мигцем побачила три симпатичні вуха, що визирали з кошика.

Через чотири години поверталася додому, виходила з метро і знову побачила цю жінку, але тепер залишилося лише одне цуценя. Вочевидь, двох вдалося продати.

Я підійшла подивитися, хоча не збиралася купувати цуценя.

Поруч із жінкою стояв хлопчик років дванадцяти, в руках у нього були зім’яті купюри. І поруч стояв чоловік у чорних окулярах, в піджаку з дорогим годинником, котрий квапився.

– Я дам більше, ніж він, – сказав чоловік господині цуценя, натякнувши на хлопчика. – Вдвічі більше. Моя дитина має отримати подарунок, а я забув купити…

Я зрозуміла, що обидва претендують на собачку, і якщо це аукціон, то цуценя однозначно дістанеться чоловікові.

Хлопчик поліз у кишені, вийняв усе, що було, а також багато дрібниць:
– Я розбив скарбничку. Це все, що в мене є. Батьки дозволили, але сказали, що не допоможуть з грошима, бо самі не мають. Я ще у друзів зайняв. Ось усе, що зміг зібрати…

Жінка-продавець подивилась на чоловіка в окулярах і сказала:
– Вибачте, але я віддам хлопчику. Мені важливо, щоб у добрі руки. Бачу, що хлопчик дуже любитиме цуценя. Він вже готовий хоч віддати усе за нього…

І простягнула цуценя абсолютно щасливому хлопцеві. Той обхопив його обережно, немов боявся пошкодити, а цуценя тремтіло — мабуть від страху або стресу. Але ж щастя — це також стрес.

– Ой, а гроші, гроші! – хлопчик засуєтився, намагаючись віддати обіцяне, тримаючи новенького друга однією рукою і лізучи в кишеню іншою.
– Не треба грошей, купи за них своєму собаці все необхідне: гарний корм, поводок…

– Ой, справді? Не візьмете? – хлопчик мало не плакав. Він поклав цуценя собі в куртку, щоб зігріти, і стало очевидно, що вони навіть трохи схожі.
– Не візьму. Бережіть один одного, – усміхнулася жінка і помахала їм на прощання.

– Ой, як добре, що не взяли у хлопця грошей, – сказала я, спостерігаючи цю сцену.
– Я ні у кого не взяла, – відповіла жінка. – Я спеціально пишу ціну, щоб зрозуміти, чи готова людина в принципі витрачатися на собаку, чи є в неї кошти.

Я назавжди відлітаю з цього міста і не хочу, щоб цуценята моєї улюбленої собаки залишалися на вулиці через недобросовісних господарів, які пізно зрозуміють, що не готові годувати ще одну істоту. Я віддала цуценят тим, хто… не зрадить…