Трагедія: дружина Єгора не вижила після пологів.

В Єгора Чухрая дружина пішла з життя. Не витримала останніх пологів. Годі було б і горювати, але ж п’ятеро дітлахів залишилось. Старшому, Миколці, дев’ять років. Івасику – сім. Близнюкам Сашкові та Леськові по чотири. І наймолодшій, Оленці, донечці довгоочікуваній, всього три місяці… Нема коли горювати, коли діти їсти просять. А вкладе всіх, то половину ночі сидить на кухні, палить…

Спочатку Єгор сам, як міг, справлявся. Ну, сестра дружини приїжджала, трохи допомогла. Рідні більше у них не було. Хотіла забрати Сашка з Леськом, мовляв, тобі легше так буде. Потім з опіки прийшли двоє. Пропонували всіх дітей до інтернату віддати. Нікому нікого Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як потім жити-то. Важко, зрозуміло, але що робити? Растуть, та й виростуть. Як міг, сам прати, прибирати, готувати намагався, в садку копався. І уроки старших коли встигав перевірити. З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут вже і Миколка з Івасом де-небудь допоможуть. Та й патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.

Якось пообіцяла Єгору няньку прислати. Все ж важко чоловіку з грудною дитиною. Мовляв, дівчина гарна, працьовита. У лікарні нянею працює. Своїх дітей, правда, немає, ще не заміжня. А братів-сестер виховувати допомагала, з великої сім’ї вона, з сусіднього села. Так і з’явилася у них в хаті Настя. Невисока, міцна, круглолиця, з немодною косою до пояса. І – мовчазна. Зайвого слова не скаже. І все змінилося в хаті у Чухраїв. І хата заблищала, все вимила, очистила. Одежу і дитячу, і Єгорову переклала, випрала. І за Оленкою встигала стежити, і наварити-насмажити.

У школі та дитячому садку одразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, гудзики вже не пришиті чорними нитками по білому, лікті не подрані. Якось захворіла Оленка, температура. Лікарка сказала, одужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, ні разу не прилягла. Дівчинку виходила.

І непомітно якось залишилася в домі у Єгора… Молодші вже мамою стали звати, скучили за материнською ласкою. А Настя на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж… Старші, Миколка з Івасиком, спочатку соромилися, ніяк не називали. А потім просто Настею стали звати. Ні няня, ні мама – просто Настя. Щоб, значить, пам’ятати, що своя мама у них була… Та й за віком вона їм у матері ледь годилася.

Рідні Настині проти були. «Куди таку ораву собі на шию вішаєш? Парубків мало в селі?»

«Парубки є, – відповідала, – та я Єгора жалію… І діти звикли, що ж тепер…» Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти навчалися, росли. Ну, не все гладко – бувало, що й нашкодять, натворять. Єгор гнівався, за ремінь брався. А Настя його стримувала, мовляв, почекай, тату, спочатку розібратися треба… І сварила, і жаліла, бувало. Та ніхто на селі її вже Настею не звав. А Ганною Василівною величали, шанували.

Миколка до цього року вже одружений був, первістка чекали. Молоді окремо жили, Микола в колгоспі працював. І не останнім механізатором, що не рік – то грамота, то премія, от як. Івасик в місті інститут закінчував, ним Настя особливо пишалася – інженером буде синок. Сашко з Леськом навесні з армії повернулися, в технікум вступати збиралися, тільки от сперечалися – в який. Все разом робили – і гультяї в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що. Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Настіна. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.

А Єгор вже вкотре думав, як добре йому Ніна Іванівна жінку вибрала… Цього літа якось відчула Настя, що щось не так з її організмом, щось не ладно. Вік не хворіла, а тут раптом в очах потемніє, нудить… Єгора з його куривом стала з хати на веранду гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, а ні. Довелося-таки до лікаря йти.

Додому повернулася тихо і задумливо. Від Єгорових питань відмахнулася, мовляв, дурниці, все в порядку.

А тільки ввечері, коли всі заснули, покликала Єгора на веранду.

– Сідай, тату, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Запізно вже щось робити, народжувати треба…

Сказала і руками обличчя закрила. – Соромота-то, от соромота… Єгор так і спантеличився від такої новини. Скільки років не було дітей і – треба ж!

– Та яка соромота, мати, – аж сигарету свою відкинув, так і не запаливши. – Старші он всі майже вже роз’їхалися, вдвох, що ль, залишимося? Ні-ні, природа правильно все розставила! Значить, будемо готуватися!

– Як дітям-то сказати? Скажуть, старуха вже, а туди ж…

– Та яка ж ти старуха? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?

– Ой, просто не знаю, що робити, що робити… Соромота…

– Гаразд. Сам скажу. Завтра і скажу. Якраз всі зберуться.

І сказав. Як тільки за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці, мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.

Настя голову опустила, в тарілці ніби щось виглядала, почервоніла аж до сліз… Миколка, який по випадку недільного дня з молодою дружиною у них гостював, лише засміявся.

– Молодець, мати! Разом з моєю і народжайте! Їм, дітям, удвох легше буде рости!

Сашко теж зрадів: – Давай, мама! Ще братика!

А Лесько заперечив: – Не… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…

Оленка тільки зиркнула на Леська.

– Розбалували… Ти що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти зав’язуватиму, купимо гарні сукні! – захоплено вигукнула.

-Сукні… Що вона тобі лялька? – вступив у розмову Івасик. – Дитину ще й виховувати треба, – наставляв він.

-Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Погано, подай, вас виховали? Ось, те-то…

А Настя все одно соромилася і прикривала ростучий живіт, коли хусткою, коли в жар плащ накине, ніби прохолодно їй.

Пройшли непомітно покладені місяці. Вже пораділи первістку Миколкиному, хлопчик! Івасик поїхав доучуватись в свій інститут, канікули закінчилися. Сашко з Леськом теж поїхали – поступили в сільськогосподарський технікум.

І у Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, порожньо. Оленка то в школі, то у подруг. Вже й хлопчина якийсь її проводжати став з танців недільних.

Настя не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Єгор, – слабо покликала вона, – Єгор, здається… почалося…

Побілів той, ноги в черевики відразу і не потрапили.

– Ти, зачекай, матінко, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшла Оленка. Та відразу зрозуміла, в двері вистрибнула.

Через дві хвилини в хату увірвалася.

– Мам, зараз Толік відвезе тебе, машину в батька попросить, почекай!

«Толік, значить…», – подумала вона, і знову різкий біль схопив внизу живота…

– Ой, матінко! Та що ж це!

Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопчина, що проводжав Оленку.

– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не боїсь, Нюсь, я з тобою…

Всю ніч Єгор сидів на веранді районного пологового будинку і палив одну за одною. На ранок двері відчинилися, вийшла немолода нянечка.

– Сидиш, тату? Куриш? Тепер рідше палити доведеться… Перший у тебе, чи що?

– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.

– О! Та ти багач! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійнят твоя красуня принесла!

– Д…війнят? – заїкаючись, перепитав Єгор.

– Хлопець і дівчинка! Хлопець крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!

Йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Так, принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою ошелешений Єгор.

На виписку зібралася вся сім’я. По такому випадку і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Настя.

Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як взяти.

– По двоє-то несподручно… Забув уже як, – збентежився він теж.

Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не в перший раз!

– Ой, яка гарненька! – заглянула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши няні квіти та торт (як належно), розмовляючи про своєму, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!

– Ну, мати, всім догодила! – усміхнувся Микола.

А Настя тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дай Бог, виховає хороших… Вона глянула в сторону Єгора, який тримав на руках другий згорточок. “Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звісно, ми…”

– Хлопці, – повернулася вона до дітей, – а назвемо їх як?…

І всі відразу стали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобаються або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, друг Єгора, слухаючи веселий гам за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…