Це не моя квартира — нічого робити не буду!” — після цих слів я переосмислила все

Одного разу я серйозно думала переписати одну зі своїх квартир на сина. Ну, щоб у них було своє житло, почали б життя з чистого аркуша, без оцих оренд. Але після того, що я побачила і почула від його дружини, тепер навіть думка про це викликає в мене огиду. Ні, нехай самі збирають гроші, а квартира залишиться моєю. І якщо раптом вони розлучаться — я з полегшенням зітхну. Тому що я не просто не схвалюю вибір сина — я його боюся. Його дружина Оксана виявилася справжнім розчаруванням.

Родина в неї звичайна, без жодних «висот» чи зв’язків, але поводиться вона так, ніби виросла в палаці з прислугою. Батьки — люди спокійні, врівноважені, прості — не те що їхня донька, яка уявила себе королевою. Освіта у неї середня, працює менеджеркою, зарплата середня. Але гроші в неї не затримуються — за кілька днів все спустить, а потім випрошує у мого сина. Постійно. Без жодного сорому.

Коли після весілля їх виставили з орендованої квартири, я, з доброти душі, прихистила їх у себе, поки звільниться моя інша квартира, де жили інші орендарі. Могла б і не пускати, але зробила це заради сина. І знаєте, швидко пошкодувала. Як тільки Оксана переступила поріг, на її обличчі застиг вираз огиди. Оглядалася так, ніби потрапила у хату без даху. Хоча у мене гарний ремонт, завжди чисто, порядок.

— Я що, на дивані спатиму? А твоя мама не могла ліжко поступити? — випалила вона сину.

Диван, значить, не підходить! А в орендованій квартирі раніше якось спала і не скаржилася. А мій син, завжди такий рішучий, з характером, перетворився біля неї на килимок. Перед неї готовий на все, терпить і підлаштовується. Не впізнаю його. Що вона з ним зробила — розуму не прикладу.

Місяці, які ми жили під одним дахом, стали для мене справжнім випробуванням. Після роботи я ховалася у своїй кімнаті, лише б не бачити її вічно зкривлене від зневаги обличчя. Не спілкувалися — і слава Богу.

Коли вони нарешті переїхали до іншої квартири, я з полегшенням видохнула. І ось тоді син почав обережно питати: «Мамо, а які у тебе плани на цю квартиру? Може, оформиш на мене?» Я відразу зрозуміла, звідки вітер віє. Це не його ініціатива — це Оксана йому на вуха наступає. Йому я відповіла чітко:

— Квартира залишиться на мені. Це моя підстраховка на старість, щоб не сидіти у вас на шиї. А ви поки живіть у ній і збирайте на своє. До того ж, вона не дуже підходить для молодої родини — стара планування.

Син ніби зрозумів. Більше не піднімав цю тему, і ми стали бачитися рідше. У кожного — своє життя. Я не втручалася.

Але нещодавно син запросив нас із батьком на свої іменини. Святкували у них вдома. Я зайшла в квартиру — і оніміла. Такого бруду давно не бачила. Плита у жирі, ніби на ній роками готували без жодного прибирання. Підлога липка, скрізь пил, коробки досі не розпаковані. Все в хаосі, все в безладді. Навіть гості помітили.

Мати Оксани, свекруха, стримано запитала:

— Оксано, а чому у вас так брудно вдома?

Відповідь Оксани мене добила:

— А чого я повинна? Це ж не моя квартира! Я в чужому домі нічого робити не буду.

Свекруха навіть слова не знайшла, що відповісти.

— Але ж ти й у орендованій квартирі прибирала, хоча вона теж не була твоєю! — сказала їй мати.

Син стояв поруч. Я по його обличчю бачила — йому самому гидко. Він виріс у чистоті, порядку, а тепер живе в цьому… жахі. Йому важко, але він мовчить. Тому що колись закохався. А зараз? У його очах вже немає того вогню. Залишилася звичка… або страх.

Я нічого не сказала Оксані. Просто мовчки подивилася. Я знаю, що довго він це не витримає. І глибоко в душі чекаю одного — розлучення. Так, це гірко, але щиро: якщо вони розійдуться — я буду щаслива. Бо син заслуговує поряд не байдужість і претензії, а тепло, турботу і справжню жінку. А не ту, яка вічно всім невдоволена і не здатна навіть на просту подяку.