Це не моя квартира — тож і робити нічого не буду!” — слова, які змінили все

“Це ж не моя хата — нічого робити не буду!” — ці слова невістки змусили мене переглянути свої плани.

Колись я всеріз обдумувала, чи не переписати одну зі своїх квартир на сина. Думала: нехай мають своє, живуть спокійно, без цих вічних оренд. Але після того, що почула від його дружини, навіть думка про це викликає в мені відразу. Ні, нехай самі збирають гроші, а квартира залишиться моєю. І якщо раптом вони розлучаться — я з полегшенням зітхну. Бо я не просто не схвалюю вибір сина — я його боюся. Його дружина Соломія виявилася гіршою за молитву.

Її родина — звичайні люди, без титулів і зв’язків, але вона себе поводить, ніби виросла у палаці з челяддю. Батьки в неї спокійні, прості — не те що дочка, яка мнить себе королевою. Освіта у неї звичайна, працює менеджеркою, заробляє небагато, а гроші прокохує за три дні, а потім випрошує в мого сина. Постійно. Без сорому.

Після весілля їх виселили з орендованого житла, і я, з доброти душі, приютила їх у себе, поки звільниться моя інша квартира. Могла б і не пускати, але зробила це заради сина. І, знаєте, одразу ж пошкодувала. Як тільки Соломія переступила поріг, на її обличчі застигла гримаса зневаги. Оглядалася, наче потрапила до хатини без даху. Хоча у мене гарний ремонт, завжди чисто.

— Я що, на дивані маю спати? Твоя мати не могла мені ліжко віддати? — випалила вона синові.

Диван їй не підходить! А в оренді якось спала і не скаржилася. А мій син, завжди рішучий, тепер біля неї — як м’яка іграшка. Все терпить, у всьому їй поступається. Не впізнаю його. Що вона з ним зробила — йому відьма голову затуманила.

Місяці спільного життя стали для мене справжнім випробуванням. Я після роботи ховалася у кімнаті, щоб не зустрічатися з ними. Лише б не бачити це вічно зневажливе обличчя. Не розмовляли — і то добре.

Коли вони нарешті переїхали — я полегшала. А потім син почав обережно випитувати: «Мамо, а ти цю квартиру кому плануєш віддати? Може, мені?» Я одразу зрозуміла, звідки вітер дме. Це не його ідея — це Соломія йому вуха завернула. Я відповіла чітко:

— Квартира залишиться моєю. Це моя підстраховка на старість, щоб не сидіти у вас на шиї. А ви поки живете в ній і збирайте на своє. До того ж, вона не дуже підходить для молодої родини — стара планування.

Син ніби зрозумів. Більше тему не піднімав, і ми почали бачитися рідше. У кожного — своє життя. Я не лізла не в своє діло.

Але недавно син запросив нас з батьком на свій день народження. Святкували в них вдома. Я зайшла — і очі витріщила. Такої бруду давно не бачила. Плита в жирі, ніби на ній сто років готували без миття. Підлога липка, пилюка скрізь, коробки навіть не розпаковані. Все в безладді, все в хаосі. Навіть гості зауважили.

Мати Соломії, своячка, тактовно запитала:

— Соломіє, а чому у вас вдома так брудненько?

Відповідь мене добила:

— А чого я маю? Це ж не моя квартира! У чужому домі я нічого робити не збираюся.

Своячка навіть не знайшлась, що відповісти.

— Та ж ти й на орендованій прибиралася! — спробувала їй натякнути мати.

Син стояв поруч. Я бачила по його обличчю — йому самому огидно. Він виріс у чистоті, а тепер живе в цьому… хаосі. Йому важко, але він мовчить. Бо колись закохався. А зараз? У його очах вже нема того вогню. Залишилися звичка, прив’язаність… а може, страх.

Я нічого не сказала Соломії. Просто мовчки дивилася. Я знаю, що довго він це не витримає. І в глибині душі чекаю одного — розлучення. Так, це гірко, але чесно: якщо вони розійдуться — я буду щаслива. Бо мій син заслуговує поряд не байдужість і нарікання, а тепло, турботу і справжню жінку. А не ту, якій ніщо не до вподоби і хоч би «дякую» сказати.