Ціна обману: як брехун перетворився на русалку

Двері у стареньку хрущовку в одному з київських спальних районів відчинилися майже відразу — наче господиня вже чекала гостя. На порозі з’явилася сухувата бабуся років вісімдесяти, з живими, пронизливими очима.

— Доброго дня, — чемно промовив молодий чоловік, ледве посміхаючись.

— І тобі здоровенькі були, сину, — кивнула бабуся. — Заходь, не стій на сквозняку. То з соцслужби чи звідки?

— Ні, бабусю. Я — від компанії, що водоочисткою займається. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає криничною — чистою, як у старі часи, коли річкову можна було пити без жодних побоювань.

— Ого! — бабуся підняла брови. — Значить, ти водяник, що воду чистиш? Справа добра. Проходь.

Хлопець акуратно витер черевики об старенький килимок і зайшов усередину.

— Можна не роззуватися? — спитав він, поглядаючи на витертий лінолеум у передпокої.

— Та звісно, не переживай, донька в мене помиє. Молода вона, а я вже стара карга. Не до прибирання мені.

— Та годі вам, бабусю! Ви ж ще повні сил! Навіть рум’янець є! — вимовив хлопець із звичною брехливою чемністю. — А де кухня? Хочу показати «товар обличчям».

— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я ж себе в дзеркалі вже років десять не бачила — донька повішала їх так високо, що й маківки не розгледжу. Ходімо, покажу твоє «поле чудес».

Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — пара гераній та блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець взявся за роботу: відкручував, прикручував, наливав воду у баночки, демонстрував фільтри та радісно розповідав про різницю між «брудною» та «очищеною» водою.

— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Та спершу давай чаю вип’ємо. Одна не люблю — не смачно воно. А з людиною — чай наче мед. П’ять хвилин, не більше.

Хлопець задумався, але кивнув. Бабуся спритнок запарила очищену воду та заварила чай — ароматний, пряний, з якимись незвичайними нотами.

— Родина в тебе є, сину? — запитала вона, розливаючи по чашках.

— Ні, самотній.

— І слава Богу. Рано тобі ще дітей заводити. Чай смачний?

— Дуже. Де ви такий берете? Я б і собі придбав.

— Мені його русалки на день народження дарують, — усміхнулася бабуся.

Хлопець знизав плечима. Вирішив пожартувати у відповідь:

— А ви чого доброго двері відчиняєте? Зараз такі часи — шахраїв, як маку.

— А чого мені боятися, милий? Я своє вже відбула. У мої роки — то я маю людей лякати, а не тремтіти. Тим паче таких, як ти.

У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:

— А кому ця вода потрібна! Я ці фільтри по п’ятдесят гривень купую, а продаю за дві з половиною. Іноді навіть воду «підфарбовую», щоб ефект був. Так більше платять. От і ходжу по бабусях, кашку на вуха вішаю…

Він сам не зрозумів, як це вирвалося.

— Ну от і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — той брехати не може.

Хлопець схопився.

— Що за… що ви зробили?!

— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. От тепер і справді ним станеш. Наш річковий уже зовсім замотався — сам не встигає. То будеш йому допомагати: воду чистити, рибу годувати, за тиною дивитися. Відпрацюєш десять років — може, людський вигляд повернеш. А поки що — ласкаво просимо до стихії води.

Хлопець не встиг навіть скрикнути, як почав перетворюватися на краплю, потім на імлу, а потім на легеньку хмаринку, яка швидко зібралася в сріблястий струмочок і плеснула у мідний таз.

— От і добре, — промовила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильник приходив міняти — тепер блискавки направляє. Стихія повітря. А ти — води. Познайомитесь.

Вона поставила чашки у мийку, тихенькоВона подивилася на порожню кухню, зітхнула й пробурмотіла: “От і ще один у світі порядок навели.”