Ти монстр, мамо! Чому таким, як ти, не слід народжувати?

Ти жахлива матір! Таким, як ти, не можна мати дітей!

Віра залишила рідне місто Городок на Львівщині, щоб вступити до Львівського університету. Одного разу вона пішла з подругами до клубу, де зустріла Богдана. Львів’янин, гарний хлопець, його батьки поїхали на рік у відрядження за кордон. Вона закохалася без пам’яті й незабаром переїхала до нього.

Жили на широку ногу, батьки надсилали гроші. Щодня то в клуб, то вечірки вдома. Спочатку Вірі подобалося. Не встигла озирнутися, як набрала боргів і пропусків, зимову сесію склала з двійками. Піднялося питання про її відрахування.

Віра пообіцяла взятися за розум і перескласти іспити. І справді, засіла за підручники. Коли до Богдана приходила компанія, вона зачинялася у ванній. Сесію пересклала, але вирішила умовити Богдана заспокоїтися. У нього останній курс, незабаром диплом.

— Та годі тобі, Віруню. Життя одне. Молодість не вічна. Коли ж веселитися, як не у двадцять років? — безтурботно відповідав він.

Соромно було сказати матері, що живе з хлопцем без шлюбу. Коли дзвонила додому, брехала, що вийшла заміж, розписалися, а весілля відсвяткують, коли батьки Богдана повернуться.

Одного разу Вірі стало погано на заняттях. Крутилася голова, нудило. Вона не могла згадати свій календар і з жахом усвідомила, що, ймовірно, вагітна. Тест підтвердив здогад.

Термін був невеликим, і Богдан почав умовляти її зробити аборт. Вперше вони сильно посварилися. Він пішов і два дні не з’являвся вдома. Віра не знаходила собі місця, плакала. Нарешті він повернувся, але не сам. На ньому висіла п’яна білявка, яка ледь трималася на ногах. Віра, виснажена невизначеністю, не витримала й накричала на Богдана, намагаючись вигнати його супутницю.

— Вона не піде. А якщо не подобається — сама йди, істерічко! — закричав він і вдарив Віру.

Вона схопила пальто й вибігла. Пішки дійшла до гуртожитку. З опухлою щокою, розмазаною тінню на обличчі постукала у двері. Доглядачка зжалилася й впустила її.

Наступного дня прийшов Богдан, благав пробачення, клявся більше ніколи не піднімати на неї руку, просив повернутися. Віра повірила. Заради дитини.

Якось вона закінчила перший курс. Додому їхати боялася. Що скаже мати? Але й залишатися у Львові було страшно. Незабаром мали повернутися батьки Богдана, а вона з животом і виглядала жахливо.

Батьки справді приїхали. Дізнавшись, що Віра з провінції, що тільки перейшла на другий курс, батько завів неприємну розмову. Пропонував гроші, щоб вона поїхала й залишила їхнього сина.

— Подумай сама, який з нього батько? Тільки гулянки на думці. А може, це й не його дитина? Бери гроші й їдь до своїх.

Боляче було це чути. Віра не взяла грошей, хоча потім шкодувала. Зібралася й поїхала додому.

Мати, побачивши її на порозі з животом, одразу зрозуміла.

— І чому сама? — насторожено спитала вона. — Значить, заміж не вийшла? Натішився львів’янин і вигнав тебе? Гроші хоча б дав?

— Мамо, як ти можеш? Мені його гроші не потрібні.

— А до мене навіщо приїхала? Ми й так ледве зводили кінці з кінцями. Думала, дочка щасливий квиток витягнула, а вона з животом повертається. І як ми тут житимемо втрьох?

— Чому втрьох? — зниженим голосом спитала Віра.

— Бо поки ти гуляла у Львові, у мене теж з’явився чоловік. Я ще не стара, теж хочу щастя. Ти вже самостійна, тепер можу й собі пожити.

— Куди ж мені йти, мамо? Мені скоро народжувати, — прошепотіла Віра.

— Повертайся до нього. Хай дбає про дитину.

Мати стояла непохитна. Ні жалю, ні співчуття. Віра взяла сумку й пішла. Присіла на лавочку й заплакала. Куди йти?

— Віра? — перед нею зупинилася дівчина. Це була Оля, її колишня однокласниця. Вона привела Віру до себе.

Через кілька днів Оля запропонувала роботу: доглядати за літньою жінкою після інсульту. Ніхто не хотів за нею доглядати, і Віра погодилася. Так вона знайшла дах над головою.

Після народження доньки АлПройшовши через всі випробування, Віра зрозуміла, що справжнє щастя — не в багатстві чи легкому житті, а в здатності любити та бути сильною навіть у найважчі моменти.