Ти ж просто ПА-РА-ЗИТ-КА! — шипіла свекруха, не підозрюючи, хто насправді живе в моїй хаті

Щоденник
«Ти ж просто нахлібниця!» сичала свекруха, навіть не підозрюючи, хто насправді живе в її домі.
На вулиці Шевченка, у самому серці мальовничого міста Житомира, серед скромних одноповерхових будиночків та охайних городів, визирала двоповерхова садиба з білими колонами, розкішним ґанком і доглянутим садом, ніби зі сторінок журналу про заміське життя. Цей дім був не просто будівлею він був символом зусиль, праці та гордості Ганни Іванівни, шістдесятирічної жінки з сивиною в волоссі, зібраним у суворий пучок, та очима, що палали вогнем минулих перемог. Колишня завідувачка дитячого садка, ветеран праці, жінка з бездоганною репутацією, вона звела цей дім у важкі девяності час, коли кожна цеглина була оплачена потом, кожна гривня виборена криваво. І тепер, дивлячись на ідеально повішені штори у вітальні, вона відчувала, як серце наповнюється теплом. Цей дім її життя, її досягнення, її фортеця.
Оленко! лунав її дзвінкий, трохи різкий голос, від якого дзвеніли шибки. Богдан скоро приїде! Не змушуй чоловіка голодувати! Вечеря на стіл!
З кухні, ніби луна, долинуло ледве чутне:
Так, Ганно Іванівно.
Олена, тридцятипятирічна жінка з мякими рисами обличчя та втомленими очима, стояла біля плити, помішуючи густий борщ, від якого по всьому дому розлився аромат селянської кухні кріп, часник, тушкована яловичина. Вона була дружиною Богдана вже пять років, але досі відчувала себе чужою в цьому домі, де кожне слово свекрухи звучало як вирок, а кожен рух як випробування.
І взагалі, почувся голос за спиною. Ганна Іванівна увійшла до кухні, як генерал на поле бою, коли ти нарешті знайдеш нормальну роботу? Сидиш тут, як жебрачка, в домі мого сина, їси мою їжу, користуєшся моїми благами. А Богдан? Він щодня працює на заводі, а ти? Що ти даєш сімї, окрім каструль із супом?
Олена мовчала. Її руки тремтіли, але вона не підводила очей. Чотири роки тому вона втратила роботу бухгалтера в місцевому банку підприємство закрилося, як і десятки інших у цьому провінційному місті. З тих пір вона шукала щось підходяще, але у Житомирі, де населення ледь перевищувало двадцять тисяч, вакансій не було. А якщо й зявлялися платили по десять тисяч на місяць, не більше. Як на це жити?
Ганно Іванівно, я шукаю почала вона тихо.
Не шукаєш! перебила та. Зручно ж! Живеш у моєму домі, їси мою їжу, Богдан тебе утримує. Справжня нахлібниця! Паразитка, яка причепилася до нашої сімї!
У цю мить двері розчинилися. У дім увійшов Богдан тридцятисемирічний чоловік із широкими плечима, у робочому одязі, з втомою в очах та усмішкою на губах. Майстер на заводі будматеріалів, він щодня повертався додому з гуком верстатів у вухах та пилом у волоссі. Побачивши напружену сцену, він зітхнув:
Мамо, знову? Ти знову до Оленки?
А що я? Я ж правду кажу! спалахувала вона. Чотири роки ця жінка живе за рахунок нашої праці! Мій син працює, як кінь, а вона як пявка, с