Тиха сила

Сіра мишка

Олеся виглянула у вікно. На дитячому майданчику гралися дітки. Їхні матусі стояли неподалік і щось обговорювали, одночасно приглядаючи за малечами. Лавка біля під’їзду була припорошена снігом.

Вона швидко натягла чорні чоботи, коричневе пальто, таку саму в’язану шапку, взяла чорну шкіряну сумку й вийшла з квартири. Хвилину постояла, прислухаючись, чи не почутиме кроків чи голосів на сходах, замкнула двері й спустилася униз.

Здалеку її можна було прийняти за стару. Лише зблизу ставало зрозуміло, що їй трохи за п’ятдесят. Обличчя нічим не виразне — невеликі очі, тонкі губи. Глянеш — і через мить забудеш.

Вона оселилася в цьому будинку коло двадцяти п’яти років тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спочатку, як це буває, сусіди заходили по дрібниці: позичити цибулину, склянку борошна, коли не було часу бігти до крамниці. Олеся відчиняла двері на ланцюзь, якщо взагалі відчиняла, казала, що нічого нема, і зараз же замикалася. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.

Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив у гості. Здавалося, вона зовсім сама на цьому світі — через те й така замкнена.

Звичайно, у неї були рідні. У невеличкому провінційному містечку жила молодша сестра з родиною. Але Олеся не підтримувала з нею стосунків. Може, тому, що всю красу дісталося саме сестрі. Хто знає?

Чужа нога рідко ступала до неї. Хіба що слюсар заходив, або газівник з перевіркою. Вона завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, а іноді навіть дзвонила до контори, щоб перевірити, хто саме до неї прийшов.

Нікому шкоди не робила. Грубого слова не казала, не пліткувала й ні з ким не розмовляла. Поздоровається — і йде далі, схиливши голову.

За очі її кликали «блакитною панчохою», сірою мишкою або старою дівою. Працювала все життя на одному місці — бухгалтером у якійсь конторі. Сиділа за столом зі строгою пикою, але роботу виконувала чітко й вчасно, за що її поважало начальство. Завжди ходила в темному сукняному костюмі, з однаковою зачіскою — гладко зачесаними назад волоссям, зібраним у тугий пучок.

Років у тридцять їй захотілося дитини. Для себе. Тоді-то й з’явився в її житті єдиний чоловік — водій Тарас. Заходив до неї іноді. Вона купувала йому сорочки, які він не забирав із собою, лишав у Олесі. Був одружений.

То дружина дізналася про його зв’язок з бухгалтеркою, то хтось із «доброзичливих» колег Олесі про неї розповів — але через два місяці Тарас звільнився й зник у невідомому напрямку. А Олеся так і не завагітніла. Це була її єдина любов.

Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так навіть краще. Одній важко виховувати дитину, та й невідомо, який виросте син. А дівчинку взагалі не хотіла. Навіщо народжувати ще одну таку саму самотню й некрасиву душу?

Якось у крамниці вона набрала цілий пакет продуктів. До неї підійшов чоловік і запропонував допомогти донести до дому.

— Сама, — відповіла Олеся й кинула на нього такий погляд, що він одразу відійшов.

«От ще. Допоможе! А потім вдарить по голові, обікраде — і шукай, кого звали», — думала вона, ідучи додому.

Обдурити її було неможливо. Вона рахувала в розумі блискавично, ніби в голові мала калькулятор. Касирка пробивала чек, а Олеся вже знала, на скільки її обдурили. Не кричала, не лаялася — лише дивилася своїми холодними очима. Касирка соловіла, перераховувала й повертала гроші.

Однієї суботи, незадовго до Нового року, у її квартирі почувся несміливий дзвінок. Олеся почекала, прислухаючись. Дзвінок повторився. Вона підійшла до дверей і глянула у вічок. Спочатку їй здалося, що на сходовому майданчику стоїть її молодша сестра.

— Хто там? — спитала Олеся, а серце раптом забилося тривожно.

— Тітко Олесю, відчиніть. Це я, Марічка, ваша племінниця, — почула вона приглушений дверими голос.

— Племінниця? А тобі що потрібно? — недовірливо спитала Олеся.

«Як вона мене знайшла? І навіщо?» — подумала вона. Потім згадала, що колись давно їздила до сестри й матері похизуватися новою квартирою. Мабуть, тоді й залишила адресу. Так, на всяк випадок. Усі ці роки ніхто з рідних її не турбував. Про існування племінниці Олеся навіть не здогадувалася. Виходить, сестра вийшла заміж і народила дівчинку. Від цієї думки її губи скривилися зневажливо.

Більше вона туди не їздила. Будуть розпитувати — а їй нічим хвалитися.

— Тітко Олесю, мені треба з вами поговорити, відчиніть, — знову почувся голос племінниці.

То через сльози в її голосі, то з цікавості, але Олеся зламала свої правила й відчинила двері.

— Навіщо ти приїхала? — спитала— Навіщо ти приїхала? — спитала вона з порогу, а сама уважно розглядала дівчину, таку схожу на сестру — такі ж сірі очі, лише тепліші, і темні кучері з-під шапки.