Тиждень після прощання з батьком, вона занурюється у безмежний лабіринт коридорів.

Тиждень після того, як Оксана попрощалася з батьком, зранку, в незрозумілому напівсні, кинулася вона у лабіринт коридорів. Десь бігла, нічого не пам’ятала, знала тільки, що потребує телефону. Дуже потребує.

Був літній період, і подруги Катерина та Олеся приїхали на Чорне море на довгоочікувану відпустку. Кімната була невеличка, але дуже близько до моря. Увесь день засмагали, шкіра вже стала шоколадною, а бажання ніжитися на піску тільки зростало. Опівдні сонце пекло нещадно, усе навколо розплавлялося, навіть повітря. Було так гаряче, як у сауні. Було важко дихати.

– Я вже не витримаю, – сказала Катерина, встаючи з рушника. – Підемо куди-небудь. Тут так спекотно, що незабаром перетворимось на сухарі.

– Згодна, – відповіла Олеся і запропонувала: – Підемо до кав’ярні. Там прохолодно, і з’їмо щось, адже час обідати.

Подруги рушили до місцевої кав’ярні, де могли посидіти в тіні і з’їсти смачний перекус. Таких, як вони, було багато — стояли в довгій черзі. Катерина прикрила голову книжкою, захищаючи від палючого сонця. На жаль, капелюха залишила вдома, тож щурила очі.

– Усе гаразд? – запитала Олеся. – Я побіжу по морозиво. Охолодимося трохи.

– Піти з тобою? – запитала Катерина.

– Ой, ні! – категорично заперечила вона. – Подивися, скільки людей. Займуть нам місце, залишайся тут!

Подруга відійшла, а Катерина нудьгувала. Стояла біля розпеченої бетонної стіни під палючим сонцем. Черга не рухалася, тож вона заплющила очі.

Почула дзвін у вухах, усе в голові перемішалося. Вона була далеко на морі. Берегу не видно. Лежала на воді, тільки вода чомусь була не солоною. Випила кілька ковтків і одразу відчула себе краще. У небі була величезна красива райдуга, а вода мерехтіла, як різнокольорові скельця в калейдоскопі. Було дуже гарно навколо. Легкість, як перо на хвилях, і щастя. Люди йшли по райдузі. Серед них помітила батька, якого не стало рік тому. Він повернувся до неї і махав з усмішкою.

Раптом чує голоси зверху:

– Сюди, сюди! – вигукують згодом. – Подай руку! Піднімися.

Деякі руки міцно тримають і тягнуть Катерину до човна. Вона відпочиває, не хоче бути у човні, а голоси дедалі виразніші, переважно жіночі.

– Хто має нашатир? – не вгамовуються. – Дайте ще води!

Катерина прийшла до тями, відкрила очі.

– Уф, моя подруго, – зітхнула Олеся. – Ти налякала мене! Я була так схвильована!

Катерина була вражена й розчарована, побачивши, що сидить на верандi кав’ярні, а не на морі.

– Це був сонячний удар, дорогенька! – пробуркотіла подруга, дякуючи іншим за допомогу. – Ах, я казала: «Візьми капелюх, візьми капелюх!», а ти до мене: «Так, добре!» І тепер маєш!

Люди розійшлися.

– Олесю, – задумливо сказала Катерина. – Я бачила там татка. Його немає вже майже рік, а він залишився молодим.

Дівчата нарешті зайшли до кав’ярні та сіли за стіл. Катерина все ще обмірковувала те несподіване побачення з батьком.

Тиждень після того, як попрощалася з татом, зранку, в незрозумілому напівсні, кинулася вона у лабіринт коридорів. Десь бігла, нічого не пам’ятала, знала тільки, що потребує телефону. Дуже потребує.

Вона бігла до невідомої кімнати. Побачила старезний телефон, що висів на стіні, потертий й облуплений. Зраділа. Взяла телефон і вигукнула:

– Привіт! Привіт!

– Уже добре! Оксано, що сталося? – відлунював голос батька. – Заспокойся і розкажи. Допоможу, як зможу.

За життя батько не був надто балакучим, а коли хотів про щось спитати, завжди починав розмову з короткого «Добре». Дівчина була задоволена, почувши виразно татовий голос з усіма знайомими інтонаціями. Поспішно розповідала про все: про себе, про маму, про його племінницю, яка через три дні після його смерті захистила магістерську роботу. Він так чекав цього дня, але не дожив.

– Таточку, ти можеш уявити, – засміялася вона. – Згідно з обіцянкою, захистила на п’ятірку!

Потім зупинилася, неначе прокинулась.

– Алло, тату! – кричала у телефон. – Тату, тебе немає! Як це можливо, що ти зі мною говориш?

– Іноді, – сказав батько. – Якщо дуже хочеш чогось, то це стається, моя донько, це стається.

Навіть за життя тато не вірив у всякі містичні речі, був матеріалістом, що дивно, тепер запевняв її у зворотному. Оксані увійшло в свідомість, коли сиділа з Олесею в кав’ярні. Тоді дивилася туди, де над водою піднімалася райдуга.

А зараз… Вона досі не може позбутися враження, що її батько десь поруч і підтримує її кожного дня.