У нас же дитина: як невістка прагнула витіснити родича з його кімнати

Ця історія трапилася з моїм другом, з яким ми разом вчилися у університеті. Його звуть Олексій, йому лише двадцять два, і він мешкає у батьківай трьохкімнатній квартирі в одному з спальних районів Луцька. Начебто звичайна ситуація: живуть три покоління — батьки, він і сім’я його старшого брата, у якого нещодавно з’явилася дитина.

Брат Лесіка, Роман, заробляє небагато, щоб дозволити собі оренду окремого житла, тому з дружиною Марійкою та малюком вони мусять ділити простір із батьками та молодшим братом. У кожного своя кімната, кухня й ванна — спільні. Так, буває тісно, але досі всі жили мирно. Олексій не скаржився — тримав дистанцію, вчився, підробляв і, як то кажується, нікому не заважав.

Але одного не найкращого дня Марійка, дружина брата, підійшла до Лесіка з дуже «важливою» пропозицією:

— Лесю, ну в нас же маленька дитина… може, поміняємося кімнатами? У тебе світлий бік, там стільки сонечка! А у нас постійно напівтемрява, і, здається, навіть сирість. Для дитини це зовсім некорисно…

Олексій трохи здивувався. Він добре знав, що про сирість — повна нісенітниця, ніхто раніше не нарікав. До того ж його кімната хоч і менша на два метри, але значно зручніша: квадратна, тепла, затихраштована. А в кімнаті брата з дружиною — балкон, видовжені стіни й постійний протяг. І варто згадати, що саме через той балкон мама сушить білизну, тато складає інструменти, а Роман виходить туди палити.

Марійка продовжувала наполягати:

— Ну кімната в нас все одно більша! А якщо тобі не подобається, що там прохолодно, ти ж хлопець — візьми й запіни вікна. Не біда!

Лесько всередині закипав. Його особистий простір хотіли відібрати, прикриваючись дитиною. Роман мовчав, як риба. Жодного разу не натякнув, що хоче переїхати. Лише Марійка ходила колами, умовляла, навіювала, що це правильно, що він зобов’язаний…

Олексій відмовив. Ввічливо, але рішуче. Він не хотів жити в прохідній кімнаті з балконом, куди кожні дві години ляскатимуть по шкарпетки, пелюшки або цигарки. Він не хотів втрачати право запросити додому дівчину, не боячись, що в цей момент хтось почне гучно шарити за порошком.

— Кімната батьків — їхня свята територія. Кімната брата — для їхньої родини. А моя — єдине, що в мене є, — сказав він Марійці. — Вибачте, але міняти я нічого не збираюся.

Після теМарійка затято прикусила губу й відійшла, а в квартирі з того дня зависло напружене мовчання, ніби перед грозою.