Урок на межі фантазії

**Шкільний урок, або Оленка**

Юрко Коваль йшов із їдальні. Він уже ступив на перший схід сходів, коли почув під ними шелест. Заглянувши під них, він побачив Остапа та Данилка.

— Що ви тут робите?

— Нічого. Іди собі, — відмахнувся Остап.

У цю мить дзвонив дзвінок. Остап і Данило вискочили із укриття, щось ховаючи в кишенях, і всі троє кинулися на другий поверх, перестрибуючи через сходи. У клас увійшли останніми.

Оленка писала на дошці варіанти завдань для контрольної. Хлопці швидко розсілися. Юрко оглянувся: однокласники шепотіли, ховаючи під парти підручники, щоб списувати.

Оленка різко обернулась, і клас затих.

— Побачу, хто списуватиме — двійку одразу поставлю, — сухо промовила вона, червоніючи, і знову повернулася до дошки. Шелест одразу відновився.

Вона викладала в їхній школі лише другий рік після педінституту. Молодість Олена Дмитрівна приховувала за строгістю та великими окулярами з простим склом у чорній оправі. Підвищуючи голос, завжди червоніла. І дуже подобалася Юркові.

Він першим почав кликати її Оленкою, і скоро всі так стали. Цього року вона стала класною сьомого «Б». Хлопці й дівчата часто пустували, сваріли. Вона плуталася, невміло відновлювала порядок. Одного разу Юркові здалося, що в ось-ось заплаче. Він не витримав, підвівся й крикнув на клас:

— Годі вам! Ну що ви робите? Вона ж стареться. Якщо не хочете вчитися — не заважайте іншим!

Це було так несподівано, що всі замовкли. Лише Данило захихикав і сказав, що Коваль закоханий. На нього відразу зашикали. З того часу клас став тихішим.

Оленка дописала завдання, коли їй у спину влучило декілька кульок, випущених із трубочки від ручки. Деякі застрягли у її волоссі.

Вона з огидою струснула їх, ніби це були огидні павуки. Хтось засміявся. Юрко глянув на останню парту, де сиділи Остап з Данилом. Ті зберігали байдужий вигляд, але за хитрим блиском у очах Юрко зрозумів — це вони. «Ось чим під сходами займалися — готувалися зірвати контрольну».

— Відкрили зошити, — сказала Оленка напруженим голосом.

Учні знову зашурхали.

— Хто сидить ліворуч — перший варіант, решта — другий. — Олена сіла за вчительський стіл.

Всі похилилися над зошитами, а Юрко знову поглянув на Остапа з Данилом і показав їм кулака. Нова порція кульок полетіла у бік вчительського столу, але потрапила лише у дівчат на передніх партах.

— Олено Дмитрівно, Скрипник і Бойко кидаються, — скаржилася Марічка Соловейко.

— Та чого одразу ми? Ми нічого не робили! — обурився Остап і підвівся зі стільця. І тут Юрко кинув у нього щільно зім’ятим паперовим шматком.

— Ой! — скрикнув Остап, приклавши долоню до щоки. — Ось бачите…

— Ковалю! — гучно сказала Оленка, підводячись. — Від тебе я такого не чекала. Щоденник на стіл. Двійка за контрольну! — Червона, вона знову сіла й відкрила журнал.

Юрко похмуро підійшов до столу і поклав щоденник. Оленка розмашисто написала зауваження. Повертаючи його, наказала, щоб завтра прийшли батьки.

— Як у школі? — спитав батько ввечері.

— Нормально. Тебе Оленка викликає.

— Що зробив? — насупився батько.
— Нічого, — буркнув Юрко.

— Нічого? За «нічого» не викликають. Розповідай.

— Сьогодні була контрольна з алгебри. Остап з Данилом почали стріляти в Олен… Олену Дмитрівну, — поправився Юрко. — Мені її стало шкода, і я віддячив, кинув у Остапа. Вона помітила, поставила двійку й вигнала з уроку.

— То ти кажеш, постраждав невинно?

Юрко знизав плечима.

— Треба було одразу відправити тебе до діда, — зітхнув батько.

— Тату, я справді не винен. Я не брешу. Не поїду я до діда, — гаряче заперечив Юрко.

— Потім вирішимо. — Батько відвернувся до телевізора, і Юрко зрозумів — сперечатися безглуздо.

Але до канікул ще два тижні. Він сподівався, що за цей час щось станеться, і батько передумає.

Наступного дня батько прийшов у школу під час обідньої перерви. В Оленки було «вікно» — вона сиділа у вчительській й перевіряла зошити з тієї злополучної контрольної.

— Доброго дня. Я Олексій Володимирович Коваль, — представився він, увійшовши без стуку.

Оленка поправила окуляри, які постійно з’їжджали з перенісся. Батько Юрка був високим, статним чоловіком років із тридцять п’ять. Його краса кидалася в очі, змушуючи жіночі серця битися частіше.

— Олена Дмитрівна Лисенко, класна вашої дитини, — відповіла вона, підводячись. Чомусь зняла окуляри і знову наділа.

— Я хотіла сказати… — вона була значно нижчою, тож випрямилася, намагаючись виглядати впевненіше.

— Ні, це я маю сказати вам, — перебив Олексій. — Мій синІ хоч історія почалася з простого шкільного уроку, вона змінила долю всіх, бо іноді випадкові зустрічі стають початком чогось більшого.